Розділ 5.

 Як і було домовлено, увечері в неділю Родіон і Елла поспішили до будинку свого вчителя. Греков, він же Грек, жив самотньо в низенькому будиночку за високими металевими воротами. Цей дім знав кожен місцевий житель, адже його господар, який збудував його ще у вісімдесяті роки минулого століття, вклав у нього всю свою душу архітектора, що не зміг реалізувати себе у професії.

 Будинок вирізнявся серед інших сільських осель незвичною, як для цього місця, помпезністю. Кути споруди були оздоблені різноманітними візерунками з ліплення, подібне ліплення прикрашало і стіну під дахом, де можна було розгледіти барельєфи дванадцяти тварин — символів року за східним календарем. На зовнішніх стінах між вікнами у нішах виблискували барельєфи героїв давньогрецьких міфів, також виконані рукою Кирила Мефодійовича. По кутах будинку височіли скульптури міфічних грифонів і химер, через що серед місцевих будинок отримав назву «Будинок з химерами».

 Однак ця пишнота вже давно втратила свій первісний вигляд. Стіни будинку не фарбувалися роками: жовта фарба місцями зійшла повністю, подекуди роздулася через вологу. Фарба на дерев'яних рамах вікон облупилася, а барельєфи потемніли і вкрилися брудно-зеленим нальотом. Металевий дах втратив свою колишню яскраво-зелену барву, подекуди вкрившись іржею.

 Двір, що виднівся з-за паркану, також свідчив про занедбаність. Виноград, який давно не обрізали, наче тропічна ліана розіслав свої міцні стебла по землі, обплітаючи літню кухню, яка стояла за будинком. Город заріс бур’янами, що здіймалися до пояса. Бетонна садова доріжка, що вела до будинку, була потрісканою, а в розломах уже пробилася трава. Металеві ворота, біля яких зупинилися Родіон та Елла, також давно не бачили фарби.

 Родіон постукав у ворота — дзвінка для виклику не було. На стукіт голосно відгукнувся собака, прив’язаний на ланцюгу. Невдовзі з’явився і сам господар. Він заспокоїв собаку, привітав гостей і запросив їх до альтанки, розташованої між будинком і літньою кухнею. Альтанка була густо заплетена виноградними лозами, ягоди на яких вже починали наливатися, поступово набуваючи насиченого синього кольору.

 – Ну що ж, сідайте, – привітно промовив Кирило Мефодійович, показуючи на плетені стільці, розставлені навколо круглого столу.

 – Так, а ось це – до чаю, – сказав Родіон, ставлячи на стіл торт, який вони принесли із собою.

 – Тоді я швиденько на кухню – поставлю чайник, – пожвавішав господар і поспішив до будинку.

 Гості, присівши, оглянули все навколо. Запустіння домашнього господарства їхнього колишнього вчителя впадало у вічі. За альтанкою вони помітили щось схоже на пам'ятник, стилізований під надгробок: гранітна плита з висіченим хрестом і скульптура чоловіка. Серед чагарників смородини Родіон розгледів проржавілий мотоцикл із коляскою. Він одразу впізнав цей апарат – знаменитий BMW R12 часів Другої світової війни.

 – Піду допоможу Грекові на кухні, – запропонувала Елла, підводячись.

 – Я з тобою, заодно візьму ножа і розріжу торт, – додав Родіон.

 – Кириле Мефодійовичу, ми прийшли вам допомогти! – покликала господаря Елла, заглядаючи у літню кухню.

 – Ой, дорогі мої, чайник уже закипів! Беріть кухлі, ложки, цукор і, до речі, що ви будете? Я ж не спитав – чай чи каву? – заметушився господар.

 – Чай, – ствердно відповіли Родіон та Елла в один голос.

 – Тоді уточнимо: чорний, зелений чи, може, з чебрецем? – не вгавав Кирило Мефодійович.

 – Зелений, – сказала Елла й поглянула на Родіона. Той кивнув, погоджуючись.

 Родіон розрізав торт і викладав шматочки на тарілочки, тоді як господар розливав окріп у кухлі з пакетиками запашного китайського зеленого чаю.

 – А що це у вас там за пам'ятник за альтанкою? – поцікавилася Елла, звертаючись до Кирила Мефодійовича.

 – А, це… – усміхнувся господар. – То пам’ятник, який я зробив на замовлення для свого найкращого друга. Він ще живий, от і стоїть тут кам'яний. Треба, мабуть, чимось його накрити, щоб сусідів не бентежити! – жартома додав він.

 Коли всі сіли за стіл, Родіон звернувся до господаря:

 – Кириле Мефодійовичу, не тягніть, будь ласка, ви про нас просили? Ми беремо участь у розкопках?

 – То я хіба ще не сказав? Звісно ж, берете участь! Вітаю вас із цим! – урочисто виголосив директор музею, піднявши кухоль із чаєм так, наче в ньому було шампанське.

 – Ура! – вигукнули Родіон та Елла, мимоволі піднімаючи свої кухлі ніби для привітання.

 – Дякую, я так про це мріяла! – радісно додала Елла.

 – Завтра відпочивайте, – продовжив господар. – Ще не всі члени експедиції з’їхалися. А ось післязавтра, о шостій ранку, від готелю «Колос» вирушає мікроавтобус. Поїдемо разом із професорським складом, – він підняв вказівний палець, ніби підкреслюючи важливість моменту.

 – Дякую, але ми поїдемо на моєму мотоциклі, тож не турбуйтеся. А що брати із собою – лопати? – запитав Родіон.

 – Інструменту там вдосталь. Беріть воду, бутерброди, головні убори від сонця… ну і купальні костюми, – з ледь помітною іронією додав Греков.

 – Ви думаєте, у нас ще залишаться сили спускатися з гори до води? – запитала Елла.