Розділ 4.

 Сонце вже хилилося до заходу, даруючи парку тепле помаранчеве світло. День був спекотний, але в старому тінистому парку, де на лавці сиділа Елла, було прохолодно й затишно. Вона слухала музику в навушниках, заплющивши очі й легенько похитуючи головою в такт мелодії.

 – Привіт! – пролунав знайомий голос.

 Елла різко розплющила очі й радісно вигукнула:

 – Ой, привіт, Родько!

 Вона схопилася з лавки, підбігла до Родіона й по-дружньому поцілувала його в щічку.

 – Ну що, підемо до музею? Бо скоро закриється, – усміхнувся він.

 – Побігли! – схопила його за руку Елла.

 Вони швидким кроком рушили в бік краєзнавчого музею, одноповерхова будівля якого здавна приваблювала перехожих своїм унікальним фасадом. Величезна фреска, виконана в техніці мозаїки, зображала скіфських воїнів, що скакали на конях. У м'яких променях призахідного сонця кольорові камінці фрески переливалися всіма відтінками веселки. Здавалося, що ось-ось, ще мить – і наїзники разом із потужними скакунами вистрибнуть зі стіни назовні, щоб помчати в безкраї степи.

 На порозі музею вовтузився невисокий сивий дідусь у старомодних окулярах із круглими скельцями. Він саме зачиняв двері на ключ.

 – Ви до нас, молоді люди? – запитав він привітно, піднявши погляд. – Але музей уже закривається. Приходьте завтра!

 Родіон, злегка здивований, підійшов ближче.

 – Кириле Мефодійовичу, ви що, нас не впізнаєте? Це ж я, Родіон Черніков! А це – Елла Папанікола!

 Дідок примружився, уважно подивився на обох, поправив окуляри й, нарешті, ввічливо посміхнувся:

 – Та невже! Родіон! Елла! Ну й сюрприз! – директор музею розплився в теплій усмішці. – Доброго дня! Елло, як же давно я тебе не бачив! Не впізнав би, якби Родіон не назвав твого імені. Подорослішала, погарнішала!

 Кирило Мефодійович знову поправив окуляри на носі й додав:

 – Я не просто чув про вашу випадкову знахідку, я вже працюю з фахівцями над дослідженням того місця вашого… так би мовити, «провалу». Ну що це ми стоїмо на порозі? Заходьте, поговоримо…

 Він відімкнув двері, запрошуючи гостей до середини.

 – Добре, що сигналізацію ще не передав під охорону. Сьогодні вирішив закрити музей раніше – відвідувачів зовсім нема. Усі або на городах, або на пляжі, гріються під сонцем. Місцевих, які цікавляться історією, – одиниці, а приїжджих цього року менше, ніж завжди. Тільки й дзвонять, як щось із землі викопають, та в основному – бомби часів війни. Думають, я сапер.

 Директор жваво говорив, проводячи їх через вузький коридор до Скіфської зали.

 – Розповідайте, як ви? Про Родіона я й так майже все знаю, а ось про тебе, красуне, моя найкраща ученице, цікаво почути більше.

 – У мене все добре, – Елла кивнула й усміхнулася. – Я зараз навчаюся в університеті на Кіпрі, спеціальність – культурологія. Можна сказати, ми з вами колеги, дорогий Кириле Мефодійовичу.

 Вона озирнулася довкола й додала:

 – А у вас тут нічого не змінилося.

 – Що тут може змінитися? – директор розвів руками. – Останнє велике поповнення колекції було ще в вісімдесятих. А все, що знаходять після того, або їде до Києва, або осідає в обласному музеї.

 Вони увійшли до просторої Скіфської зали. Високі вітрини з підсвіткою блищали склом, за яким були виставлені наконечники стріл, маленькі проржавілі скіфські акінаки, металеві вироби й прикраси. Біля стін велично стояли грецькі амфори, заввишки майже метр, а в центрі зали сяяла копія золотого царського гребеня з кургану Солоха.

 – Це наша гордість, – сказав Кирило Мефодійович, вказуючи на гребінь. – Оригінал, на жаль, перебуває в Ермітажі, але ми маємо точну копію.

 Елла зацікавлено розглядала експонати, коли її увагу привернув макет.

 – Це Кам’янське скіфське городище? – запитала вона, схилившись над мініатюрними валами й будівлями.

 – Саме так, – відповів директор. – Це була столиця царських скіфів. Наш край – справжня історична скарбниця, Елло.

 Вони зупинилися біля макета й заглибилися в розмову. Кирило Мефодійович розповідав про багатство скіфської культури, а Родіон із Еллою, захоплені його оповіддю, уважно слухали, час від часу ставлячи питання.

 – Ой, а ось і моя знахідка! – із захопленням вигукнула Елла, вказуючи на ручку від амфори з тавром еллінського майстра, що лежала за склом сусіднього стенду.

 – Так, справді твоя! – підтвердив Греков, нахиляючись ближче до вітрини. – Це ж з тих розкопок у кучугурських пісках.

 Елла задоволено всміхнулася.

 – Кириле Мефодійовичу, – раптом подав голос Родіон, – а де моя знахідка горловини тієї дивної амфори з дуже вузьким отвором?

 Директор усміхнувся хитрувато, наче чекав на це запитання.

 – А от якби ти, Родіоне, не кинув наш гурток, то давно б уже знав, що це була не амфора. Спочатку ми теж так думали, але після експертизи з’ясувалося, що це частина ковальського горна. До нього пришивали шкіряне хутро для нагнітання повітря. Твоя знахідка зараз у Київському науково-природознавчому музеї. Так що пишайся!