Розділ 2.

 Степова ґрунтова дорога вузькою змійкою піднімалася вгору. У передсвітанковій темряві, ніби по злітній смузі, залишаючи за собою клуби дорожнього пилу, ревучи мотором, повільно дерся вгору по дорозі, що заросла з обох боків чагарниками та високою травою, двоколісний мотоцикл. Дівчина, що сиділа позаду хлопця-водія, розставивши в сторони руки і помахуючи ними немов птах у польоті крилами, явно насолоджувалася моментом підйому. Вона, нібито п'яніла від запашного аромату степових трав, який не міг перебити навіть запах бензину і вихлопних газів, що виходив від мотоцикла. Коли мотоцикл нарешті підкорив вершину пологої гори, водій заглушив двигун, зняв шолом та жестом, немов боячись когось злякати, запропонував своїй супутниці продовжити шлях пішки. Пройшовши лише кілька десятків кроків, вони зупинилися на краю обриву величезної гори-кручі, а перед ними відкрився дивовижний вид на рукотворне море, що розкинулося внизу!

 Хоча світанок ще не настав, безкраї простори водної стихії попереду, обриси берегів ліворуч і праворуч вже можна було розгледіти, небо вже не виглядало зовсім чорним, на його сірувато-синьому полотні солістувала лише одна зірка, провісниця ранкової зорі - Венера. Була вже середина липня, однак у ранковому повітрі на той момент панувала прохолода.

 - Це і є твоє улюблене місце, Родько? - запитала молода блакитноока дівчина зі світлим кучерявим волоссям. Вона дивилася прямо в очі хлопцеві міцної статури і її погляд висловлював очікування якоїсь події.

 - Так, Елло! - вимовив чорнявий смаглявий хлопець із карими очима.

 - А що за диво тут ти мені хотів показати?

 - Зараз все сама побачиш, - і він вказав рукою на обрій.

 Розпливчаста лінія далекого горизонту поступово починала забарвлюватися у ніжно-лілові тони. Світла смужка, що виникла з нізвідки, немов би хвилею, що наближається, повільно почала поширюватися всією затуманеною водною гладінню, пробуджуючи її до прокидання. Передранковий туман над водою почав поступово розсіюватися і ось вже весь далекий обрій почав забарвлюватися різними відтінками не надто яскравих кольорів веселки: від лілового до фіолетового. Через рвані щілини в димчастих хмарах, що подекуди оповили обрій, почали пробиватися гострі промені білого і жовтого світла, осяючи місцями почервоніле небо. Венера повільно згасала, поступаючись місцем на небосхилі іншому могутньому світилу. І ось, вже через рожево-бузкову смугу горизонту, червоною шапкою показався його невеликий краєчок. Ще трохи часу і жовто-червоний диск буквально викочується на небосхил, над ще туманним горизонтом повністю сходить сліпуче Сонце!

 – Народження нового дня! Чим не диво? Я називаю зустріч світанку – поцілунком Бога! – вигукнув Родіон.

 - Так, ти маєш рацію - це диво! Дякую! Я дивилася на все це затамувавши подих! Дивовижне видовище, що зачаровує! Початок нового дня! Адже так і життя на Землі колись зародилося! Все колись було вперше! Нам зараз все це якось звично, ми часом у турботах і не помічаємо діяльності нашого Світила, ніби хтось увімкнув-вимкнув лампочку, але ж це не лампочка – це Символ життя! - і Елла, вказавши на все навколо, наче прислухалася і придивилася до життя, що прокинулося: з усіх боків безтурботно щебетали птахи, радіючи початку нового дня, легкий вітерець колихав високі трави, на яких у перших сонячних променях переливалися всіма кольорами веселки крапельки роси.

 - Мені подобається дивитися, як усе прокидається, оживає, це ніби перемога життя над смертю! Я, коли зустрічаю світанок, вбираю і заряджаюся його енергією на цілий день! Шкода, що мені не так часто виходить бачити це видовище. Стародавнім людям щастило більше, я думаю, вони набагато частіше за нас, сучасних людей, зустрічали світанок, проводжали захід сонця, та й узагалі, частіше дивилися на небо і зірки! - вигукнув Родіон. - Ну гаразд, Елько, розповідай, як ти, як живеш, адже давно не бачилися, - сказав хлопець після невеличкої паузи, розстеливши туристичний килимок на м'яку траву й жестом пропонуючи присісти своїй супутниці.

 - Все нормально, Родько, навчаюсь в універі на Кіпрі, за спеціальністю – «культурологія», наступного року вже отримую диплом магістра.

 - Ого! Молодець! А чому на Кіпрі? Я, думав, що туди наші співвітчизники лише засмагати літають, та ще й олігархи в офшор гроші ховають! - при цих словах Родіон присів поруч і накинув дівчині на плечі свою спортивну куртку.

 - Ти ж пам'ятаєш, мого тата спочатку перевели працювати до Києва, де я й закінчила школу, а зараз він працює при посольстві України на Кіпрі, у Нікосії, ось я там і навчаюсь. Мама в мене померла від раку два роки тому, тому наша сім'я – це я та тато, та ще й бабуся Пелагея та далекі родичі, які живуть тут, у вас. Я за бабусею сильно скучила, ось і приїхала на канікули. Слухай, я тебе так рада бачити, розкажи, краще, як ти, як усі наші однокласники?

 - У мене все нормально. Я теж навчаюсь, у Харківській юридичній академії, щоправда, заочно, але теж наступного року отримую диплом. Відслужив в армії, в аеромобільних військах, тому охоче взяли працювати в банк, охоронцем. Під час служби полюбив стрибки з парашутом, тому в нашому аероклубі, як хобі, за невелику оплату, треную хлопців та дівчат. Що ще? Давай про всіх наших я тобі потім якось розповім.

 - А як же твоє захоплення історією, пам'ятаєш, ми разом ходили до археологічного гуртка? Як там наш Грек? Чи так само викладає історію?

 - Мої захоплення археологією закінчилися з твоїм відходом із нашої школи після восьмого класу. Знаєш, я ж заради тебе тоді й ходив до Грека, хотів бачити тебе якнайчастіше, - при цих словах Родіон взяв руку Елли в свою руку і продовжив. - Кирило Мефодійович у школі вже не викладає, працює зараз директором музею, але все також веде археологічний гурток для школярів.