СВОЇМ

СВОЇМ

ЧАСТИНА ЧЕТВЕРТА

«Моя сестра була для мене

цілим світом.

І в якийсь момент

цей світ згас,

а разом із ним і я.»

НОА

- Ти злітаєш високо, і не чуєш нікого,

І забувши про все святе ти розбиваєшся ...

Липкі, в'язкі краплі стрімким потоком стікали по блідому обличчю Ноа, який по зливі прямував туди, де можливо зможе знайти частину себе.

Людина так дивно влаштована. Зазвичай на запитання: Назви трьох людей, яких ти любиш? − він перерахує всіх, крім себе. Адже любов до себе це самоповагу та прагнення бути кращим, шлях до досягнення певних цілей та мрій. Потрібно навчитися мріяти. Про те, чому судилося збутися і про те, що немає місця бути в цьому світі.

— Джулі, як ти гадаєш, я вже перегорів чи ще тліє вугілля в моїй душі?

— Думаю, що тобі є кому і про що розповісти.

— Думаєш, людям цікаво те, що я пишу?

— Людям цікаво те, що справжнє і те, що відгукнеться у фібрах їхньої душі.

Писати – це таємно молитися за когось, про перемоги і невдачі, про помилки і про те, що важливо. Мистецтво народжується у смутку і, напевно, це чиста правда, квінтесенція істини.

Ноа почав писати у вісімнадцять років, коли його звичне та повсякденне життя втратило забарвлення. Немов кольоровідтворювання транслювало

лише один колір - сірий. І це неможливо передбачити чи зупинити. Кожна подія має статися і з неї потрібно витягти максимум. Потрібно вилучити причинно-наслідковий зв'язок для того, щоб було розуміння відповідальності за кожен свій вчинок. Про це можна нескінченно довго розмірковувати за філіжанкою ароматного чаю з кардамоном, але Ноа був людиною ситуації. Водночас він страждав Синдромом Відмінника, який завжди тримав його в якихось лещатах, обмежував у плані вибору.

Вчитися смиренності дуже важливо. І відмовляти собі у чомусь теж. І хто б що не казав - це вчить нашу внутрішню дитину слідувати за мрією, не втрачаючи і не розтрачуючи себе. А що в цьому? У цьому прагнення духу до загартування та стійкості, тієї сили, яка мотивує бути, жити та творити.

— Ніхто й ніколи не зрозуміє, як важко бути сильною людиною. І це не залежить від статі чи статусу у суспільстві. Дуже складно створити себе як людину, як творчу особистість і триматися на плаву довгий час. Вкрай важко, але й вкрай необхідно бути, а здаватися, ніби ті існуєш.

— Ти сам обрав собі такий шлях, Ноа.

— То вирішила доля, а не я. Я просто йшов за нею.

— Тоді не казали, що тобі складно, ніхто не казав, що буде легко.

— Так, але й ніхто не казав, що буде так складно.

Для кожної людини важливість життя вимірюється по-різному.

Всі ми різні, як квіти в садах, як хмари, які не повторюються, як життя, яке щодня починається наново. Ноа і Джулія, як два різні полюси, чиї родинні зв'язки були чимось більше ніж пута крові.

У кожному з них жив такий величезний і незвіданий всесвіт, в якому можна було загубитися і більше не повернутися додому.

— Джулі, ми з тобою так багато пережили, що не порахувати сліз, які ми пролили, не вистачить щоденників, щоб записати, скільки ми пройшли разом. От скажи мені, невже між нами такий міцний зв'язок, якого ми не можемо розірвати чи це прагнення не видатися слабким?

У голові Ноа завжди крутилося багато питань, а Джулія була тією, хто давав багато відповідей або наштовхував хлопця на міркування.

— Я думаю, що рано чи пізно ми підійдемо до фінальної точки дотиків наших всесвітів, але поки це не трапилося, насолоджуймося тим життям, яке нам дане.

— А що буде потім? Якщо ти підеш чи я помру, чи пам'ятатимемо ми одне про одного? Тиждень, місяць, рік? Наскільки вистачить нашої короткої пам'яті?

— Саме доти, доки ми не зрозуміємо, що життя продовжується. Цей цвинтар трупів з дорослішанням буде рости, поки ти не зрозумієш, що залишився абсолютно один, тому я й мрію померти до тридцяти.

— Я знаю, прозвучить банально, але я вперше не боюсь, йду із заплющеними очима і я в тобі не помилюсь.

- Твої помилки, твоя сила. Я буду рада бути твоєю силою.

У сучасному світі, де життя надто швидкоплинне потрібно ставити великі, правильні цілі, але не планувати своє життя та побут, адже все надто швидкоплинно. Життя вирішило дати надто складне випробування. У дівчини визначили невиліковну хворобу, яка наближала термін розлучення рідних душ. Ніщо не могло зламати або вбити Джулію, крім її тіла.

Молода двадцятирічна дівчина, на світанку сил захворіла на невиліковну хворобу. В організмі Джулії було виявлено рак, який прогресував із неймовірною силою. Він зароджувався в гортані, як щось нове, щось надзвичайне. Його щупальці дісталися до легких, альвеолів і, коли вони діагностували рак – було вже надто пізно. Усі сили та гроші були спрямовані на лікування, яке обіцяло врятувати її.

Смерть настає тоді, коли серце зупиняється, або тоді, коли ти забуваєш про людину? Або тоді, коли всі рани загоїлися і спогади не прориваються крізь залізні клітини?

Всі релігії світу шукають відповідь на це питання, яке стосується кожного з нас. І мова не про духовність чи віру в Бога, йдеться про нас з вами. Про кожну людину, яка втрачала частину себе, водночас втрачаючи все. То що ж насправді відбувається?

Останні три дні стан Джулії погіршувався і хоч обіцяний курс хімієтерапії давав великі шанси та надії на одужання, але це все було казкою, в яку вірили й лікарі, і сам Ноа.

До смерті не можна підготуватися або заздалегідь приготувати бинти та пластирі, щоб заклеїти рани. Ніщо не здатне вгамувати або якось замаскувати біль, який зароджується, так глибоко, де навіть наша свідомість не була.

Рак - це найгуманніша хвороба, тому що вона дає час на прощання і на прощення, але вона не дає час підготуватися.