5

12 листопада.
День двадцять четвертий

А час, то летить. Час минає. Ми всі про когось мріємо. Та так буває, що мрії, то одне, а дійсність, то зовсім інше.

Люди, які не кохають один одного, живуть разом роками. Не розумію в чому тут сенс. А ті, що повинні бути разом, чомусь окремо. Не знаю чому так. Гарно казати - та, то все доля. А може сам кожен вирішує для себе те, що йому краще? Бо так вже звикли. А нове, то завжди нове. А може там ще буде поганіше? У багатьох же такі думки виникають.

А ще я знаю купу людей, які опустили руки. Які сказала собі - та ні, кохання та відношення, то не для нас. Ми для цього не створені. І все. Це вважаю не вірно. Все одно треба діяти. Знаю випадок з історії. Корабель попав у бурю. Це було десь у північних морях. І от люди посідали у шлюпки та поплили до берега. І от пливуть, а берега все немає та немає. І тоді деякі сказали: ні, досить, ми пропали. Ніхто нас не врятує. І вони просто змерзли. А ті, що далі веслували, залишилися живі та дочекалися допомоги, бо вони працювали і їм було тепло.

Про мене. Вибачте, що постійно відволікаюсь. Так. Є жінка. Але вона далеко від мене. І я про це намагався не думати. Та вона подобається більше ніж ті, що тут поруч. Та цей варіант не те, що ні. Просто зараз вона далеко. А хто зна, як воно далі буде. А треба тут і зараз. Бо в такі осінні дні хочеться мати поруч людину з якої можна усе. Гуляти по парку. Сидіти разом у темній кімнаті. Тримати один одного за руку. Треба дотики. Поцілунки. Теплі обійми. Відчути поруч живу та справжню людину. От що мені особисто зараз треба. Треба людина така ж сама, як і я. Інтелектуальна та весела. Проста та надійна. З якою буде тепло та затишно.

На людині ж не написано, що вона саме така. Тому звісно треба багато спроб. І чекати на те, що помилок теж буде багато. І це я вважаю нормально. І вірити в себе, і не опускати руки. А йти собі з посмішкою далі. І дуже важливо не думати, що як раз чи десять не вийшло, то треба взагалі ставити на собі хрест. Он люди сотні експериментів ставлять, щоб довести якусь наукову теорію. То з них і треба брати приклад.

От треба тільки спитати в себе, а з ким ти познайомився учора? Позавчора? На тому тижні? А за місяць? Ото ж і воно.  Треба завжди починати з себе і з тих зусіль, що ми прикладаємо.

Так експеримент мій триває і надалі. Бо мені цікаво, хто головний: доля чи ми самі. І як нічого не роботи, то можливо зустріти своє, як багато, хто каже. Чи треба дійсно прикладати купу зусіль, щоб з кимось бути разом.

Хоч мені здається, що купа зусіль, то вже занадто. Бо як воно твоє, то вам відразу буде легко і таке відчуття, наче ви один одного сто років знаєте.

Усім Кохання! До нових зустрічей.

13 листопада.
День дванадцятий п'ятий.

Приходять думки, що активні дії звісно набагато краще, чим пасивне очікування, коли все вирішиться саме собою. Та мені в той самий час цікаво спостерігати за тим, що відбувається навколо мене. Кого зустрічаю. З ким спілкуюсь. З ким мене зводить доля

От, наприклад вчора ходив в банк. Треба було у справах. І не в той, що завжди, а зовсім в інший. Там працюють одні пані. І одна мені дуже сподобалося. А якби не пішов, то й не зустрів. От вже думаю, що треба ще, якось туди завітати. Та як вийде, познайомитися з тією пані.

Це що до моєї теорії про те, що треба намагатися бувати у різних нових місцях. Ходити різними маршрутами. Постійно роботи щось нове для того, щоб мати нові враження та знайомитися з новими людьми. Ніхто не знає де може нас чекати наша людина. Тому все підійде.

А ще вчора читав думку. Ні, не думку, а майже аксіому. Про те, що чим менше бажаєш, тим більше отримуєш. Не знаю, що і сказати. Не знаю так це чи ні. Бо буває так, що думаєш про когось. Хочеш побачити й обов'язково зустрічаєш. Але, як дійсно цього хочеш. Це все треба аналізувати та оцінювати з погляду науки. Треба багато експериментів. А не ось, як я зараз.

Про себе. І що я можу сказати цікавого? В соц. мережі багато звісно гарних та розумних. Та відстань робить це все просто фліртом та дружбою. Бо дружити на відстані ще якось можливо. Кохати - ні! Треба обов'язково з'їжатися та бути разом. Це все я знаю на своєму особистому досвіді.

Вчора мені посміхнулася одна дівчина. Це приємно. Ми багато разів перетиналися на вулиці. Вона йде в один бік, а я в інший. От треба, якось набратися сміливості та зробити їй комплімент.

А ще здається я подобаюсь одній пані. Вона зі мною завжди перша вітається і якось так на мене дивиться. Досить дивно. Наче на мене заглядається.

До речі. Подумав про те, що було б дуже добре отримати зворотний зв'язок. Мене читають різні люди й мені цікаво почути ваш досвід, ваши думки з цього приводу. То є та доля чи немає?

Усім Кохання! Звісно взаємного.

14 листопада.
День двадцять шостий.

Погода не дуже. Сьогодні нікого не бачив з тих, хто мені подобається. Пам'ятаю десь читав, в якійсь книзі про принцип 90. Його можна пристосувати до усього. В тому числі й до пошуку своєї коханої людини. Як це працею? Я так розумію це. Треба зробити список тих, хто вам подобається. А потім ставити бали від нуля до ста. І все, що набирає менш, як 90 балів викреслюєте. Отак це працює. Треба обов'язково спробувати. Потім. Бо на мою думку це зберігає час та енергію. А ще звужує, коло пошуків до однієї людини. Обов'язково треба так спробувати. Мені аж цікаво, що з цього вийде.

От, мабуть, для прикладу займуся цим прямо зараз. Хто мені подобається? Я зараз про тих поруч. Тих, кого я знаю через мережі, то особиста справа і при них зараз мова не йде. Хоч там і так зрозуміло - Пані А. Вона - моє кохання. Та вона далеко. Все було б інакше, якби вона була поруч. Тоді б не було і цієї книги. Так, що, то теж, мабуть, доля. Але, якщо ти мене зараз читаєш, то пам'ятай - я.т.к. Але ж доля.

То про, що я там? Так, принцип 90.
Почнемо. Пані в рожевому - 75. Пані в чорному - 98. О! Я сам такого не очікував. Пані Віка з магазину - 100! Пані Яна - 98. Пані Наташа - 78.
Дівчина-білявка - 96. Жінка з короткою зачіскою - 98. Дівчина у сірому пальті - 99.