Початок

Ця історія не буде переповнена рожевизною стосунків закоханих, такими солодкими  поцілунками і клішованими фразами, що аж хочеться кинути їх до чаю, проте не переймайтесь the end заставить вас повірити у казку.

«Усе, дороги назад нема і не буде…Прощавай, старе життя! Майбутнє, зустрічай мене!»,-голос всередині додавав упевненості, ноги крокували, хоч мозок ще і не до кінця усвідомлював, що відбувається. Дівчина в старому пальті, з мокрим від дощу волоссям, з такою ж валізою поспішає на потяг, який прямує до омріяного щастя.Невисока русява дівчина,з бірюзою в очах, сумом у погляді та веснянками(хоч літо було ще далеко) на обличчі. Знайомтесь, це Мія або, якщо бути надто офіційними, Соломія. Чесно кажучи, тоді я й уявити не могла, що життя кардинально повернеться: я перестану залежати від батьківського гаманця, скуштую справжній смак цього життя з усіма його спеціями, ледь його не втративши,  знайду все-таки своє місце у ньому. Що ж це я, повернімось до  того наляканого дівчиська.

Стукіт коліщат, ґвалт натовпу здатні, здається, перекричати думки у власній же ж голові. Жінка монотонно інформує пасажирів про посадку, Мія займає своє місце біля вікна , і світ за вікном починає пливти. Близько години дівчина сиділа незворушно, втупивши очі в краєвид, що кожної секунди змінювався, а очі її набрались слізьми і от-от вона готова була розридатись. Біль, тупий біль та глибоке розчарування розчарування-ось що рухало нею. Думки про батька на давали їй спокою. «Як він міг… Ненавиджу його!» Ви готові почути, що ж ятрило тодішній мені серце? Ні? Так? Байдуже,cкажу коротко: Сім‘я моя було зовсім не бідна, з дитинства у мене було абсолютно все, що могло тільки побажати дитя. Усі ті нянечки крутились біля мене, скільки я себе пам’ятаю. Чекайте, я знаю про що ви зараз думаєте: дівчинка, позбавлена материнської любові, втікає з дому, щоб хоч якось привернути увагу батьків. Але це не так, бо вони  завжди  були поруч. Але одного дня моя мама попала до лікарні. Рак четвертої стадії. Їй буквально залишалось жити лічені місяці. Батько ж сказав, що це банальний грип, тому мені не варто бути біля неї, щоб не заразитись. Він відправив мене до бабусі, з мамою я не втрачала зв’язку, хоч з кожним днем голос її ставав все  більш знесиленим. Якось вона подзвонила і сказала, що дуже сильно мене любить, але я не мала настрою говорити(не осуджуйте, бо ж в кожного деколи є таке, що нікого б не чути і не бачити) і пообіцяла передзвонити їй ввечері. Через декілька годин мені повідомили, що мами більше нема. Наче грім серед ясного дня. Батько намагався достукатись до мене, казав, що удвох ми зможемо вистояти. Ридала я так декілька місяців, але, коли через півроку він привів «нову маму», зрозуміла, що все ж мені не варто залишатись.

І ось я в багряному купе, пропахлого чиїмсь сніданком, гарячим чаєм та постільною білизною, запраною ледь не до дір.

-Здається, ми їдемо цілу вічність. До речі, я Неля,-дівочий голос урвав мовчанку, яка тривала від самого відбуття.

Мія здійняла очі і побачила, що ледь не усе купе дивилось, чи вдалось Нелі «розбудити» у ній, себто мені, хоча б якісь ознаки живого.
-То будем друзями?,-нетерпляче продовжила нова знайома, протягнувши руку.
-Так… звісно…Мія.