Знайомство з брехнею

ЗНАЙОМСТВО З БРЕХНЕЮ

×××

Він просидів у подвір’я майже пів години, перш ніж гарчання старого двигуна не порушило тишу на Каштановій вулиці. Звук охоче наближався до будинку, все ще ховаючись за деревами, що росли дорогою нижче. Малого завжди цікавило, чому вулиця зветься Каштановою, якщо ростуть на ній виключно акації. Хай там як, а виправляти назву запізно, бо сусідню, Акацієву вулицю, давно називають Акацієвою, хоча й ростуть на ній зовсім інші дерева.

Здавалося, що місцеві ніколи не переймалися цим питанням, або ж узагалі, будь-якими питаннями, крім особистих. Одвічно живучі собі, паркан до паркану, стіна до стіни, вони не бажали впускати когось у своє життя, та й лізти в чуже, так само, бажання не мали. Назви вулиць їх не обходили, бо жити на них і думати про них – не одне й те саме. Моя хата скраю – нічого не знаю. Тут так кажуть усі кому не лінь, бо ж дійсно живуть у місцині, де кожна хата цілком може бути крайньою. Треба лише зупинитися в потрібному місці, й глянути під потрібним кутом.

Околиця, така околиця. Позашлюбна дитина міста й навколишніх поселень. Можливо, тому й люди тут живуть особливі – гордовиті й ображені водночас. Хизуючись якою-неякою природою, помірною чистотою повітря та повною незалежністю від міста, у той самий час заздрячи його планомірному, хоч і доволі кволому розвитку. Направду, місто й дійсно від них не залежало, а ось вони ж без нього взагалі ніяк. Усіляка робота тільки там, увесь малий та великий бізнес, словом, уся цивілізація походила звідти. Шахти, фабрики, заводи. Вони зібрали навколо себе людей, після чого змусили тут жити та працювати. Тяжко працювати. Щоб усі вони й думати не встигали, чому вулицю з акаціями назвали Каштановою, або ж чому сусідня, з тополями та кленами, носить ім’я Акацієвої.

Понад хвилину ревучи двигуном і поскрипуючи несправною коробкою передач, службовий автобус машинобудівного заводу видирався на верхівку Каштанової вулиці, туди, де була кінцева зупинка. Хлопчик сидів на лавці, попід власним парканом, і, затамувавши подих, чекав на його прибуття. Видершись на пагорб, автобус проплив повз його будинок, і розвернувся. Малий здійнявся на ноги. Погляд його бігав по вікнах, але майже одразу стає зрозуміло – батька в автобусі не було. Він знов опустився на лавку й впустив на коліна три-чотири сльози.

Ноги не діставали до землі, тож гумові капці майже одразу впали на траву. Старі джинсові шорти й червона майка з секонд-хенду були завеликі, тому поділ останньої чудово підходив для того, аби витирати вологі  повіки. Кожного разу, коли майка здіймалася догори, сусіди з Каштанової вулиці могли побачити худеньке та бліде тільце малого, з ребрами, що їх було не важко перерахувати навіть на відстані. Такі ж худі, немов іграшкові руки, коли не витирали майкою обличчя, чіплялися за лавку так, наче хлопчик боявся з неї впасти. Сам по собі він мав непримітні риси обличчя, був світловолосим, носив коротку зачіску й розмовляв із типовим сільським діалектом, якого не цурався навіть у місті. Так говорили усі в його родині, тож чому він мав його цуратися.

Єдине, чого хлопчик завжди соромився, варто було відкрити рота та заговорити, це його затинання. Жодне речення не вилітало з нього без пауз, яких із часом ставало більше. Деякі слова ламалися в кількох місцях, і звичайно, що однолітки не обійшли це стороною. Цькування стало звичною справою, що не надто полегшувало життя. Чи був юнак у логопеда, спитаєте мене, проте ви, мабуть, вже й самі здогадалися, бо відповідь плаває десь на поверхні. Не був, і навряд колись буде. На це немає ані часу, ані грошей, ані волі батьків.

— Ну що? Цей скотиняка й сьогодні забухав?

Слова пролунали паралельно з тим, як відчинилася хвіртка. Біля неї стояла жінка в тяганій господарській сукні, що стирчала з під вологого фартуха. Бліде волосся на голові підхоплено кольоровою хусткою. На руках подекуди ще лишалися сліди від піни, в той час як на плечі вже висіла зв’язка прищіпок для білизни. Хлопчик сумно кивнув матері.

— Я ж тобі казала, не вір цьому брехуну. Це той, що збирався кинути пити... Тьфу! Та він іще до твого народження обіцяв, і що? Кинув? Дідька лисого! Йому завжди мало...

— Він оооб... Обіцяв кууу... Обіцяв купити вудку сьогодні, — мовив хлопчик.

— Якщо від зарплатні хоч половина лишиться, це вже буде свято, — жінка витерла обличчя рушником і додала. — Не варто вірити всьому, що тобі каже цей чоловік. Я за цим правилом живу ароків п’ятнадцять...

— Чому він тааа... Так робить?

— Бо горілка важливіше за рідну дитину, ось чому, — вона підійшла до сина, поклала руку на плече й повела назад до подвір’я. — Пішли до хати. Зараз білизну розвішу й будемо вечеряти. А цей брехун... Раджу не мати з ним справ, якщо він у такому стані, бо те, що він обіцяє, назавжди лишається в тій пляшці горілки, яку він перекидає. На ранок усе забувається. Лишається тільки бажання позбутися похмілля.

Вечеряти не хотілося зовсім. Хлопчина понуро длубався в мисці з макаронами, не маючи бодай найменшого апетиту. Матір мовчки сиділа навпроти й пила ромашковий чай, переводячи очі з молодшого сина на старшого. Той щойно вернувся з роботи, саме мив руки й сідав за стіл. Повна миска макаронів, яка на нього чекала, судячи з його задоволеного вигляду, мала протриматися не довго. Старший одразу завів розмову про шахту, про начальників, і все було наче нічого, допоки він не спитав про батька.

— Ти ж чудово знаєш, який сьогодні день, — буркнула матір.