Частина 10

Я лежала в ліжку після операції. Усе боліло. Я розплющила очі.
-Ярослав! - Він поклав голову мені на груди.
-Я тут! Я люблю тебе! - Я поклала руку йому на голову. - Щось змінилося?
-Поки не відчуваю! Все болить!
-Я місця собі не міг знайти, поки тебе не було. Твої батьки тільки-тільки пішли, щоб поїсти.
-Ти їв? Скільки часу?
-Чотири години. Я весь час поруч із тобою був.
-Принесеш мені що-небудь смачненького?
Ярослав пішов. Я спробувала поворухнути ногою, але не змогла. Боляче! У палату зайшов мій лікар.
-Мені сказали, що ти вже прокинулася. Давай усе перевіримо!
Він підняв ковдру і почав натискати ручкою на ноги від кінчиків пальців і вище. Я говорила йому результат. Не боляче, воно й раніше так було. Але лікар натиснув справа на сідницю, пробираючись до куприка. Я йому мало в око не дала!
-Це нормально! У тебе тут був осколок. До речі, ось він! - Він простягнув мені його в пакеті. - Це тобі!
-Коли мене випишуть?
-Думаю ввечері, якщо все піде добре! Там кнопка, якщо стане гірше. - Я кивнула і накрилася ковдрою.
Мама й тато зайшли до мене. Ярослав тримався позаду них. Він показав мені за їхню спину на коробочку з тістечками. Я посміхнулася.
-Дорога! - Мама обійняла мене. Я хотіла сісти, але стало боляче. Тато похитав головою, підняв спинку ліжка і зручніше посадив мене. Вони дивилися на мене.
-Я зараз не встану і не побіжу! Давай сюди! - Я потягнулася за коробкою. Ярослав поставив мені її на ноги.
Вони всі намагалися мене підтримати. Ярослав забрав мене додому. Він не дозволив мені нічого робити, тільки лежати в ліжку, і всюди носив мене. Це була перша ніч, у якій я не мучилася з болем.
Вранці я знову прокинулася сама. У Ярослава залишився один тиждень. Я вдяглася і сіла в коляску.
-Доброго ранку! Ти що такий брудний?
-У тебе коліно в раковині засмітилося.
-Воно так смердить?
-Так! - Ярослав підійшов до мене.
-У душ спочатку! - Я вказала на двері.
-Так ми їдемо до мене?
-На твоїй тарантайці я більше не поїду.
-На своїй?
-Так, ти зі мною?
-Мне треба свою теж додому відвезти. Сама поїдеш?
Я попередила Ембер і маму, що мене кілька днів не буде, надіславши СМС. Ярослав забрав усі речі до себе в машину, куди я їх на зворотному шляху кластиму. Тато не подумав багажник побільше зробити. Придумаємо!
-Ти дорогу знаєш? - Я похитала головою. - Тоді мене не обженеш!
Ярослав плентався попереду, як черепаха. Блін, так не весело! Гаразд, дорога одна - не помилюся. Я обігнала його. Він тільки похитав головою і поїхав далі. Так теж не цікаво! Я знову повернулася на своє місце.
Я задивилася і не помітила, як проїхала поворот. Хоч якась розвага. Я смикнула ручник і розвернулася на сто вісімдесят градусів. Йому ще й весело! Получе в бампер, тоді посміємося! Я наздогнала його і майже торкнулася його бампера. Ярослав різко виїхав на зустрічну смугу, загальмував і пропустив мене вперед.
У місті я знову їхала позаду нього. Тепер я точно не знаю дороги. Ми зупинилися біля невеликого будиночка. Ярослав поставив машину в гараж, а я зупинилася на майданчику. Він допоміг мені вийти. Зі сходами виявилося складніше. Я ховалася за його спину.
-Мамо, ти вдома?
-Хвилиночку!
Я трималася за його руку. Хлопець намагався викотити мене вперед, але я користувалася вузькістю коридору. До нас вийшла жінка. Я визирала з-за спини.
-Мамо, я тобі розповідав про Ніколь. - Ярослав відійшов убік і присів поруч зі мною. Жінка довго дивилася на мене. - Мамо, це Ніколь. Ніколь, це моя мама!
-Алена! - Вона простягнула мені руку. Я потиснула її. - Проходьте, скоро обідати будемо!
Ярослав залишив мене біля столу і пішов допомагати. Я залишилася одна. З другого поверху спустилася якась бабуся, вона посміхнулася мені й пішла далі. Я намагалася спорудити із серветок різні фігурки. Чим мені ще зайнятися? Дівчина, приблизно мого віку, побігла нагору. Я бачила її раніше в коледжі, серед таких же, як я першокурсників.
-Що ти тут сотворила? - Ярослав сів поруч зі мною. - Майже, як у ресторані. Що зажурилася?
-Ти мене одну залишив!
-Пробач! Ще пара хвилин і будемо обідати. Тобі показати мою кімнату?
-Все веселіше! - Ярослав покотив мене перед собою.
-Тобі пощастило! Аня виселила мене з кімнати, а оскільки я тут рідко буваю, то переїхав у гостьову кімнату. Вона на першому поверсі.
Він завів мене за сходи й вказав на двері. Я відчинила їх.
-Тільки за шафу не берися, а то вона хитається. Комод міцно стоїть.
-Зла у тебе сестра.
-Зате тут своя ванна. Якщо захочеш у туалет, то скажи. Ти сама не впораєшся.
-Я не маленька дівчинка!
-З рештою потім що-небудь придумаю.
Я під'їхала до шафи. Мені було цікаво, що всередині.
-Можна?
-Там тільки форма і пара сорочок.
Я відчинила двері. На вішалці акуратно висіла вся його форма. Мене привабила найкрасивіша - парадна. Я потягнулася до неї, але не змогла сама зняти. Ярослав простягнув її мені.
Темно синій кітель весь був обвішаний нагородами. Я провела рукою по медалях.
-Багато!
-Пів року! - Він присів навпроти мене. - Не переживай! Дивись, ця остання! - хлопець зняв її й поклав мені в руку. - Тобі, поки мене не буде. Це щоб ти не боялася. Поки вона в тебе, я завжди повернуся до тебе!
-Обіцяєш?

-Так! Ти мені винна танець, а я одягну парадну форму. Ти будеш у криваво-червоній сукні, ми трохи розпустимо твоє волосся. Мені будуть заздрити всі хлопці!
-У мене є така сукня.
-Тоді залишилося трохи почекати! Ходімо до столу!
Альона вже майже все накрила і розставила прилади. Ярослав підкотив мене до столу і став носити їжу на стіл. Його інші родичі спускалися до обіду. Усі здивовано дивилися на мене. Я була б рада допомогти, але не можу.
-Я бачила тебе в коледжі! Ти вчилася зі мною на фізкультурі в одній групі.
-Не пам'ятаю! - Збрехала я!
-Ти ж тоді хлопців зі старшого курсу зробила.
-Аня, перестань! - Рявкнув Ярослав. - Не чіпляйся до Ніколь.
-У тебе й подруга з цікавим ім'ям