Частина 8

Ми ще трохи поговорили. Я сиділа на колінах у Ярослава. Він трохи масажував мені спину і розмовляв із другом. Я бачила, що він усміхається тільки при нас. Ми все це знали! Ярослав відвіз мене додому. Мама допомогла мені зібратися, але поїхали ми на її машині.

- Можеш не нести, у нас удома є. Сідайте!

Ярослав крутив головою на всі боки, розглядаючи особняк батьків. Три поверхи непотрібних кімнат. Він посадив мене в коляску. Вона точно так же як моя.

- Ти звідси стрибнула? - Я кивнула, а він щось пробурмотів собі під ніс. - Тримайся, мавпочко! - Він затягнув візок на ґанок.

- Там трохи далі є пандус.

- Запам'ятаю, але їх можна розбирати! Ти будеш ходити, а то я п'ять тисяч доларів проспорю.

- Кому?

- Ділану, що ти його обженеш. Куди далі?

- Хант, ти вдома? - Крикнула мама.

- Тату!

Він вийшов до нас із їдальні й дивився на Ярослава.

- У нас новий охоронець? Я таких не пам'ятаю.

- Ні, це хлопець Ніколь! У нас компанія до вечері. Ходімо! - Мама взяла тата під руку і повела за собою.

Ярослав зупинив візок біля стіни й нахилився переді мною.

- Чіпляйся! - Я вхопилася за його шию. - Де тут твоє місце, крім порожнього?

- Воно! - показала я пальцем

Він посунув стілець і посадив мене за стіл, а сам сів поруч. Ярослав прагнув до мого нормального життя, без візка.

- Що новенького? - спитав тато, дивлячись на мене з бісиками в очах.

- Мама, напевно, тобі розповіла.

- Ти погодилася?

- Так, завтра.

- Це добре. Він твоя причина двох тижнів відстрочки? - показав тато головую на Ярослава.

- Так. Тату, це Ярослав!

- Дівчата, ми вас залишимо! Ходімо зі мною!

Тато повів за собою Ярослава. Він перед відходом поцілував мене в лоб, щоб заспокоїти. Я боялася за нього.

- Ніколь, він йому нічого не зробить!

Від Ярослава.

Я йшов слідом за батьком Ніколь. Вона применшила, коли сказала, що в нього маленький бізнес. Він завів мене до себе в кабінет.

- Поставу бачу. Служив?

- Так, сер! Я і зараз в армії США.

- Звання?

- Фьорст Лейтенант. - Я стояв перед ним, а він сидів у своєму кріслі. - Сер...

- Вік та ім'я!

- Ярослав Ярошенко, 25 років. Сер, я кохаю Вашу доньку!

- Ага, всі так говорили. Тобі від неї гроші потрібні й нове звання?

- Ні, сер! Я не знав, що вона Ваша дочка. Ніколь представилася іншим прізвищем. - Він уважно дивився на мене.

- Громадянство потрібне в армії?

- Так, ще рік служби й воно буде у всієї моєї родини! Сер, якщо Ви боїтеся, що я ображу Ніколь, то помиляєтеся!

- Вона може ніколи не піти, тобі набридне, і ти втечеш.

- Ніколи, сер!

- Я знаю свою доньку! Вона і зараз знайде спосіб накласти на себе руки. Я тебе на ремені поріжу, якщо образиш її.

- Такого ніколи не буде! Сер, я міг би піти, коли дізнався про її становище, Ніколь мені пропонувала, але я залишився. Я не зможу піти від неї! Ви мене не залякаєте, я за два роки в Афганістані надивився.

- Я вже бачу! Твоє досьє, у мене скрізь свої люди.

- Я знаю, Дракон! Сер!

- Тоді знаєш, що я з тобою зроблю! Я дивлюся, ти з рядового почав. Чотири звання за два роки. У них на тебе великі плани.

- Ви про що?

- У мене тут усе написано. Морально стійкий, лідер, скритний.

- Це висновки психологів. Ніколь вже хвилюється!

- Ти маєш рацію! Батьки?

- Тільки мама! Ви ж самі можете все перевірити, сер!

- Набрид! Хант! Мене так не всі називають. Ходімо назад! Я тебе попередив!

Ніколь чекала на мене. В її очах читався страх. Я сів поруч і стиснув її руку. Вона злегка посміхнулася.

- Хант! - Флоренс суворо дивилася на нього. Вони один одного стоять!

- Я тільки хотів дізнатися про його наміри. Маю право! Давайте, вечеряти!

Нас би так у їдальні годували. Ніколь теж охоче все з'їла. Флоренс усміхалася нам, а Хант суворо дивився. Його можна зрозуміти. Через якогось виродка його донька тепер прикута до візка. Я б такого теж убив, випадково вистрілив у спину на завданні. Ніхто б нічого з хлопців не сказав.

- Тобі показати будинок? - Ніколь за звичкою хотіла від'їхати, але опинилася на стільці.

Я підкотив візок і пересадив її. Вона повела мене за собою. Тут усе було зроблено для неї. У задній частині будинку був ліфт.

- У цьому крилі службовці живуть, а під нами гараж.

Всюди були поручні, але вони вписувалися в дизайн. Її батьки не шкодують грошей для Ніколь, щоб забезпечити її всім.

- Це моя стара кімната. Не хочу сюди! Ми у вітальню йдемо.

- А внизу?

- Ця тільки для нас трьох. Мені завжди камін подобався.

Коридор закінчився великою кімнатою. На каміні стояли фотографії. Ніколь під'їхала до них.

- Це мама й тато, їхнє весілля!

- Ти більше на батька схожа.

- Це я! - Вона вказала на маленьку дівчинку між ними. - Я на випускному! Ти її вже бачив, я тобі її надсилала.

- А що не в сукнях?

- Ми, перед тим як одягатися, зробили її. Цю я не люблю! Мій останній день народження! - Ніколь сиділа в колясці, її батьки стояли за нею.

- Хочеш нову?

- Яку?

- Нашу! У тебе фотоапарат є?

- У кімнаті.

- Неси! Я тут почекаю.

Ніколь повернулася з фотоапаратом і батьками.

- Потерпиш? - Ніколь кивнула. - Тримайся!

Ми встали біля каміна, Флоренс і Хант стояли з боку Ніколь. Я поставив Ніколь перед собою й обхопив її за талію, тримаючи у висячому положенні. Нехай не звикає до візка! Ще один знімок, де ми були самі.

- А можна подивитися?

- Я скажу, щоб роздрукували. - Її батьки пішли. - Гарна була ідея!

Я розгорнув Ніколь до себе. Вона посміхалася, це дорого коштує.

- Потанцюємо? - Я поставив її до себе на ноги.

Ніколь поклала голову мені на груди. Я переступав з ноги на ногу.