Частина 7

Від Ніколь

Хтось із самого ранку стукав у двері. Я закричала:

- Хто?

- Я!

Ярослав! Я мало від радості з ліжка не впала. Я ж ще не одягнена! Сьома ранку?

- Почекай, я одягнуся і встану!

Я накинула на плечі ковдру і поповзла в коляску. Ярославу довелося стояти під дверима майже п'ять хвилин. Я відчинила йому двері.

- Почекай, я в кімнату піду! - Я заїхала до себе. - Заходь!

Я кинула ковдру на ліжко і стала одягатися. Одній вдягнути штани складно, тому сукня. Я виїхала до Ярослава. Він чекав мене у вітальні.

- Красиво! Ніколь! - Він поклав голову мені на коліна. - Я винен! Ти повинна кричати й лаятися, а ти мовчиш.

- Я знаю, що тобі потрібно, а я не можу! - Я торкнулася його волосся.

- Не боляче?

- Ні. А що з твоїм другом?

- На міну наступив. Хапайся за шию!

Ярослав спустив мене вниз і посадив у машину.

- Не лімузин, але все ж таки. Аня її так понівечила. Я весь вечір її ремонтував.

- Ти спав?

- З нею ні! Я не зміг.

- Я про сон, бовдуре!

- А, години три. Не хвилюйся, я звик. Я за коляскою.

Я чекала Ярослава в його машині. Поруч із будинком зупинилася ще одна, але дорожча. Мамо! Вона помітила мене і підійшла до мене.

- Ти що тут робиш? А де візок?

Ярослав вийшов із під'їзду і зупинився біля нас.

- Ось! Мам, це Ярослав.

- Місіс Уокер! - Він простягнув їй руку. Вона підняла брову і подивилася на мене.

- Місіс Уокер я ніколи не була. Це моє дівоче прізвище. Ніколь!

- Мамо, він мій друг!

- Хоч хтось зміг її витягнути з дому. Я - Флоренс!

- Дуже приємно познайомитися. - Він прибрав коляску на заднє сидіння. - Пристебнулася?

- Куди їдете? - Мама посміхалася.

- До друга Ярослава, він у лікарні. У тій самій, куди ви мене відправили. Мені потім не буде нудно.

- А мені з вами можна?

- Ярослав?

- Звичайно! Я вже візок поклав.

- Я можу на своїї поїхати за вами. - Мама сіла у свою машину.

Ярослав увімкнув запалювання і залишив прогріти салон.

- Твої батьки про тебе згадали?

- Ні, вони завжди приїжджають. Їм цікаво, чому я погодилася. Їдемо?

- Ще хвилинку. - Він потягнувся, щоб поцілувати мене.

- Не при мамі!

- Там же вікна тоновані, плюс вона попою до нас стоїть.

- Ти не знаєш цю машину! Там усе чудово видно. Вона раніше була моєю.

- А тепер?

- Я потім купила собі іншу, а цю мама забрала. Я хотіла крутішу і червоненьку.

- А зараз?

- У гаражі стоїть. Тато її переробив, а я все одно сиділа вдома. Я ж не буду візок усюди за собою возити на причепі.

- Ну, так! Поїхали!

Ярослав відвіз мене в лікарню. Мама їхала попереду. Ми обігнали її, щоб було кілька секунд фори. Вона б приїхала на годину раніше! Я б одягнула те, що мені зручніше.

- Ніколь, я сам ще його не бачив. Я не знаю, що з ним.

- Не хвилюйся! - Я торкнулася рукою його щоки. - Я люблю тебе! - Я посміхнулася.

- І я! Тобі буде зручно? - Я кивнула й отримала свій поцілунок.

Ми вийшли.

- Ти навіщо старий візок узяв?

- Щоб ти далеко від мене не покотилася. Мені подобається!

Мама допомогла мені поправити сукню й уклала волосся.

- Ти й в дитинстві такою була! З прогулянкового візка не хотіла вилазити. Хотіла, щоб тебе всюди возили. Хантер із тобою, як кішка салом бігав.

- Не пам'ятаю такого! Ходімо!

Ярослав залишив мене біля палати, а сам пішов до друга. Мама чекала відповіді.

- Що?

- Нічого? Може все-таки поясниш? Хлопець?

- Так, тільки я не дуже на дівчину схожа. Ти розумієш в якому сенсі.

- Хант знає тебе краще за мене. Він усе одразу зрозумів, а я хотіла запитати.

- Тато завжди такий, треба було більше зі мною сидіти! Навіщо приїжджала?

- Хотіла тебе новиною порадувати.

- Яка?

- Поїхали до лікаря. Однієї проблеми позбудешся.

- Потім. Почекаєш тут?

Ярослав кілька хвилин не виходив. Я чекала на нього.

- Що?

- Гірше, ніж ти! Ходімо! - Він закотив мене в палату.

Хлопець лежав у ліжку, поруч із ним сиділа дівчина. У нього не було ніг нижче коліна. Так, гірше за мене.

- Привіт! - привіталася я.

- Ніколь, це Карлі. Він багато разів мою спину прикривав.

- То-то тобі куля в попу дісталася без нього!

- Ви про що?

- Так, ми ж потім продовжили. Ну мені шалена прямо туди й дісталася.

- Правда?

- Так, мене хлопці Форест Гамп, тепер називають. Карлі, оскільки я твій старший офіцер, мені дісталася честь вручити тобі нагороду! - Ярослав простягнув йому коробочку. - Ми з хлопцями скинулися!

- Вітаю!

- Ви ідіоти! - Він засміявся. - Я думав, що нормальне притягнете!

- А що там? - Я витягнула голову.

- Я збирав усі кулі, які з бронежилета виколупував. - Він опустив коробочку. У ній лежала велика жменька. - У лейтенанта їх ще більше! Дякую!

- На пару штук. Не сумуєш? - Ярослав поставив собі стілець, а мене посадив до себе не коліна.

- Кабельного немає і хлопців не вистачає.

- Хто тебе ще в покер обігруватиме? Карлі, у мене до тебе справа!

- Яка? Мене назад не візьмуть.

- Хто не візьме героя війни у штаб папери перебирати. Я хотів, щоб ти пригледів за Ніколь, поки мене не буде. Хоч кілька тижнів мені буде спокійніше.

- У тебе що?

- Без парашута стрибнула з нашого будинку. Тобі краще! Тобі поставлять протези й зможеш ходити, а в мене не вийде.

- Не кажи так! У тебе свої! А зробити нічого не можна?

- Можна, але шансів мало.

- Чим потім займешся?

- Руки ще залишилися. Піду до батька в майстерню. Ти ще не зав'язав?

- Куди решта без мене? Я та Марк нічого іншого не вміємо. У мене рік до кінця відрядження, а потім подумаю про продовження. Ніколь, ти як до цього ставишся?