Частина 5

Від Ніколь.

Ярослав вже встав. Я налякала його вночі. Я почала одягатися. Найважче - ноги! Я одягла штани й просту футболку.

- Доброго ранку! - Ярослав щось готував.

- Ти пізно встала. Уже майже обід.

- Вночі не спала.

- Ти клич, якщо тобі погано. Вибач, але до мене сюди товариш по службі заходив. Я забув частину речей. Він тільки заніс їх і пішов.

- Тобі скоро їхати. Я хотіла тебе проводити.

- Тобі потім погано добиратися назад. Не треба!

- Я попрошу подругу. Вона хвилюється за мене.

- Добре! Сідай снідати.

Я попросила Ембер прийти й допомогти мені одягнутися. Вона лаялася, поки натягувала на мене джинси. Я виїхала з кімнати. Ярослав теж зібрався. Я не могла відвести від нього погляду, коли він у формі.

Ми сіли в таксі. Ембер нам не заважала. Вона постійно дивилася вбік. Ярослав тримав мене за руку. На вокзалі він катав мене, а подруга йшла позаду.

- Я приїду?

- Так!

- Ніколь, за цей день ти для мене стала більше, ніж дівчина, з якою я листувався. Борись і не здавайся! Заради мене!

Я кивнула й обійняла його. Усі дивилися на нас.

- Добре, що ти привела подругу. Він про неї питав. Уілсон! - Ярослав встав і закричав, махаючи рукою.

До нас підійшов високий хлопець, рази на чотири менший за Ярослава, але підтягнутий.

- Лейтенант Ярошенко!

- Будь простіше! Ніколь, це Ділан! Дякую, що заніс речі.

- Таке й забути! Треба було залишатися з нами!

- Я отримав набагато більше! Ніколь, як твою подругу звати?

- Ембер.

- Іди до неї, а ми поговоримо.

Хлопець пішов.

- Дивись!

Ембер зніяковіло дивилася в підлогу. Ах ти, Боже, мій! Зачепив! Я повернулася до Ярослава. Він знову сидів навпроти мене.

- Що ти забув?

Він дістав із рюкзака оксамитову коробочку і простягнув мені. У ній лежала медаль.

- Це теж тобі! Я дивлюся на тебе і розумію, що в тобі більше відваги, ніж у мені. Її мали дати тобі, а не мені. Ти той, хто бореться з усім, ховає сльози, даючи вихід їм ночами. Таких людей дуже мало. Я радий, що знайшов саме таку дівчину.

Ярослав посміхався. До нас підходили інші солдати, а я продовжувала плакати на його плечі. Чому я?

- Я помилився! Ти майже завжди плачеш, але не всі бачать твої сльози. - Він витер їх долонею. - Спасибі Марку, що знайшов саме твою сторінку і показав мені. Відпусти всі свої страхи! Будь вища за всіх!

- Ти хороший!

- І тільки? Мені пора! Я скоро приїду!

- Повертайся!

- Це ти мені скажеш, коли я поїду назад. А зараз іди сюди! Таблетки пила?

Ярослав підняв мене і знову поставив на землю. Мені було боляче, але я терпіла. Він однією рукою тримав мене, а другою зарився в мене у волоссі.

- Сама стоїш, я тільки притримую.

- Боляче!

Ярослав посадив мене назад. Життя не справедливе. Ембер, червона, давала свій номер телефону. Я проводжала Ярослава до автобуса і довго дивилася, як він їде. Він же має з'їздити в сім'ю.

- Куди далі? - Запитала подруга.

- У лікарню. Хочу знати, що зі мною зроблять.

Я зателефонувала татові. Він майже одразу взяв слухавку. Ембер котила мене до виходу.

- Так, дорогенька! Хоча, ти мені дуже дешево обходишся.

- Не смішно. Я тобі ввечері дзвонила.

- Усе згадав! Передумала?

- Ні.

- А що за умова з двома тижнями? Ти ж знаєш, що довше чекаєш, то менший шанс.

- Я буду зайнята. У мене є пара днів для аналізів.

- Щось новеньке. Гаразд, за тобою заїхати?

- Так, а то ти ж мені тихохідний візок купив. Швидкості мало!

- Вранці заберу тебе на день. Кейті, скасуй завтра всі зустрічі. Мене немає! Тобі треба буде допомагати одягатися?

- Так.

- Ми приїдемо з мамою.

- Ембер, додому!

"Зв'язок пропадає, але листи писати можу. Даремно я поїхав". - Ярослав надіслав повідомлення.

"Мені зараз у машину сідати. Коли буду вдома, напишу".

"Буду чекати".

Ембер допомогла мені пересісти в таксі. Сісти одне, а вийти інше. З Ярославом простіше було. Ми дісталися до будинку. Треба речі зібрати й все приготувати до завтрашнього дня. Ембер приготувала мені вечерю і пішла. Я всі потрібні речі склала на диван.

Я закрутилася і забула про Ярослава. Я надіслала йому повідомлення, але він не відповів. Я глянула на годинник, уже північ - він спить. Я наслідувала його приклад і лягла спати.

Тато й мама приїхали вранці. У них були ключі, щоб могли входити, якщо мені погано.

- Ніколь, ти вдома?

Мама зайшла до мене. Я хотіла ще поспати.

- Знову всю ніч сиділа за комп'ютером. Коли ж це все скінчиться?

- Ні, я прибирала. Хвилинку! Тату, вийди!

Мама допомогла мені одягнутися. Тато посадив у свою машину. Там хоч бігай по лімузину, але не можу. Батьки мовчали.

- Чому ти вирішила? - Запитала мама.

- У мене є своя ідея. Довго?

- Скоро дізнаємося. А що за ланцюжок? - Вона вказала на подарунок Ярослава.

- Подарували.

- Хто? - Тато дивився на мене допитливим поглядом.

- Друг. Вона в нього в нозі була.

Тато потріпав мене по волоссю й обійняв:

- Я хочу з ним поговорити!

- Він поїхав до сім'ї.

- Скажи ім'я і де працює. Я сам усе про нього дізнаюся.

- Хантер, заспокойся! Ніколь, ти не хвилюйся!

Ми приїхали в приватну лікарню. Мене посадили на каталку і повезли до лікаря. Мама всюди ходила зі мною і допомагала пересідати. Мене прогнали по всьому медичному колу - сім кіл пекла. Я здала всі можливі аналізи.

Ми всі сиділи в кабінеті лікаря. Я чекала на результат.

- Ніколь, все цілком добре. Шанси є.

- Що потрібно? - Запитав тато.

- Для початку зібрати весь тазостегновий суглоб, далі зміцнити стегнові кістки й фізіотерапія. Перший етап буде найважчий і найболючіший.