Частина 3

- Ембер, ти мені допоможеш? Мені треба в магазин, а самій одягнутися буде важко.

Подруга обіцяла допомогти. Вранці ми поїхали за речами. Я набрала собі нових речей. Мій телефон задзвонив, я взяла слухавку.

- Скучила?

- Ярослав! - Ембер усміхнулася і продовжила одягати мені джинси.

- Ніколь, ти б вибрала, що ширше!

- Хто це?

- Ембер. Ти вже прилетів?

- Так, чекаю посадки до Нью-Йорка. Годин через десять буду в тебе.

Я подивилася на годинник. О десятій вечора.

- О котрій?

- Десять двадцять шість прибуття за квитком. Зустрінеш?

- Так! Буду навіть раніше!

- Мені пора! Я тобі квіти купив.

- Дякую! Ембер мене зараз з'їсть, якщо я не встану.

- До зустрічі!

Я повернулася до подруги. Вона дивилася на мене і простягнула трикутник, щоб я могла піднятися.

- Вставай!

Вона одягла на мене штани. Супер! Мені б ще ходити! Я одягла червону блузку.

- Як?

- Тобі твій транспорт заважає. Ніколь, погоджуйся! Це хоч якийсь шанс.

- Я часом мрію, щоб їх не відчувати. Я спати не можу!

- Переодягатися будеш?

- Ні, так поїду.

- Що за хлопець?

Я все розповіла їй про Ярослава. Вона дочекалася, коли ми залишимося самі.

- Ніколь, це небезпечно! Раптом він небезпечний. Хіба мало що могло трапитися! Він уб'є тебе!

- Ні! Поїду його зустрічати сьогодні.

- Подруго, у тебе зовсім дах поїхав. Зустрічати... Зачекай! Що? Ти хочеш вийти з дому?

- Ще й поїхати в аеропорт. Одна!

- Я вухам своїм не вірю! Ти хочеш вийти з дому! Треба сказати твоїм батькам!

- Ні, не треба! Раптом, ти маєш рацію! Раптом, він мені не сподобається?

- Ти мені подзвониш, якщо тобі щось не сподобається. Обіцяй!

- Обіцяю!

Вона всю дорогу дивувалася моєму рішенню. Я вже уявляла нашу зустріч. Я залишила вдома всі покупки й замовила таксі. Ніколи не користувалася цим номером. Воно для інвалідів.

Я приїхала в аеропорт майже на годину раніше. На табло висвічувався рейс. Ще рано! Я поїхала в кафе купити собі кави. Я цю ніч майже не спала, листуючись і розмовляючи з Ярославом, а потім намагалася прибратися вдома. Усе-таки потрібна покоївка. Завтра зателефоную татові.

Оголосили про посадку літака. Я встала осторонь. Біля виходу було повно дівчат, частина була вагітна. Пасажири почали виходити. Тут було багато солдатів. Вони знаходили свої пари.

- На мене чекаєш? - Я почула знайомий голос, але він був іншим. Я чула Ярослава тільки в телефоні. - Підвезеш? - Він усміхнувся мені.

Я дивилася на хлопця! Я хотіла бути нормальною, щоб рівною йому. На Ярославі була військова форма. Вона була для нього другою шкірою. Я не могла надивитися на нього. Він присів навпочіпки.

- Це тобі!

Я взяла квіти, але мало не відсмикнула руку, коли торкнулася його шкіри. Мене обпекло. Він і зовні гарячий і сексуальний хлопець.

- Дякую!

- Ти в житті ще красивіша, ніж на знімку. Тобі личить червоний. - Він зняв кашкет. - Тебе проводити?

- Я ж приїхала тебе зустрічати.

- Допоможу тобі назад дістатися до будинку, а потім поїду в готель.

- Я вечерю приготувала. Давай сумку! Тільки на ноги не клади!

Ярослав зачепив сумку за спинку сидіння. Він котив мене. Мені було соромно, що я прикута до крісла. Я хотіла йти поруч із ним.

- Тримайся! - Він поклав мої руки собі на шию і підняв, щоб посадити в машину. - Ти легка!

- Дякую! Там педаль під сидінням.

Ярослав прибрав речі та візок, а потім сів до мене. Я попросила посунути переднє крісло і поправила ноги. Ми поїхали до мене. Він допоміг мені вийти й посадив у візок. Я тепер точно інвалід! Я нічого не зможу йому дати!

Я запустила його у свою квартиру.

- Красиво!

Скрізь були поручні, щоб якщо я впаду, то могла доповзти до дверей або телефону. Усе практично і багато місця. Усі меблі стояли групою, міцно закріпленою, далеко від стін, але щоб я могла проїхати.

- Можеш поки що присісти! Я поставлю розігріватися вечерю. Ти, напевно, втомився з дороги.

- А туалет у тебе де?

- Ті двері, тільки в мене двері не зачиняються і відчиняються вбік.

- Дякую!

Я наклала свою стрепню по тарілках. Ярослав зняв кітель і покотив мене до столу. Він поставив чайник. Я тільки говорила, де, що взяти. Ми сіли вечеряти.

- Ти чогось боїшся? - Запитав він.

- Ембер говорила... - Ярослав чекав. - Ти ж убивав людей.

- Так, часом вони сняться мені, але це моя робота. Я захищаю свою сім'ю і тебе. Якби я їх не зупинив, то невинні люди могли б постраждати. - Я тільки кивнула. - Не хвилюйся, я не маніяк. Інакше б мене давно звільнили.

Я водила виделкою по тарілці.

- Ти обіцяв розповісти про відпустку.

- Мені кожні два місяці належить відпустка, але мене відпустили тільки на два тижні.

- А що в тебе за звання?

- Лейтенант. Я командую відділенням, у нас спеціальні завдання.

- Небезпечні?

- Часом так. У мене багато друзів.

- Це добре. Ти завтра поїдеш?

- Так! Я пів року не бачив сім'ю. Я з'їжджу до них на кілька днів, а потім до Карлі й до тебе. Поїдеш зі мною?

- Куди?

- До мами! Я тебе з ними познайомлю.

- Не треба! - Я опустила голову.

Ярослав встав з-за столу і вийшов. Ну, ось! Він щось діставав із сумки, а потім повернувся.

- Ніколь! - Він сів навпроти мене. - Звісно, не з серця, а з іншої частини. - Він простягнув мені кулю і ланцюжок. - Щоправда, він не срібний, усе ж таки. Це тобі!

Він одягнув мені через голову. Я дивилася на нього. Його очі світилися від щастя. Я простягнула руку і торкнулася його щоки. Він поклав свою руку поверх моєї.

- У тебе гарні очі! - Сказав Ярослав. - Я одразу це помітив. Мені шкода, що з тобою все так сталося, але ти мені подобаєшся саме такою, з усіма своїми проблемами. Я хочу тебе поцілувати! Хочу з того моменту, як побачив тебе в аеропорту.