Глава сорок. Юля

Я все ніяк не могла зважитися вийти до гостей. Вийти й пройти доріжкою до вівтаря що всипана пелюстками троянд. Туди до вівтаря де на мене чекає чоловік якого я кохаю. Мені страшно. Після всього що ми вже пройшли мені страшно. А що як попереду на нас чекають ще більші проблеми з якими ми не справимося.  

Стукіт  у двері.

— Юлю мила на тебе вже всі чекають. Щось сталося? — стурбовано запитує жінка.

В кімнату заходить Агафія Степанівна — матір Антона. Жінка одягнена в класичну чорну сукню. Яка їй дуже личить. Ми з нею не сказати що прямо подружками стали, але й ворогами й суперницями не були. Жінка справді пошкодувала про свою поведінку. Й щиро в мене просила пробачення. Я їй пробачила. Ну що? Ми ж не діти вже щоб образи тримати. 

Правда виявилася досить передбачуваною. Міра! Вона намовляла жінку. Вона зробила усе аби здатися жінці ідеальною невісткою, а мене виставити хвойдою. Але після провального плану з тестом який як ми  чоловіком здогадалися, вона підробила. Нашої заяви про одруження й розмови віч-на-віч з сином жінка зрозуміла свою не правоту.

— Юленько ти чого! — усміхаючись жінка витерла з мого обличчя сльозинку яка проступила. — Ти боїшся правда?

Я лише закивала головою й опустила очі мені чомусь стало соромно.  Жінка обережно й ніжно торкнулася мого підборіддя й підняла моє обличчя трохи до гори аби бачити очі.

— Мила в цьому немає нічого принизливого аби опускати очі. Боятися це нормально. Я теж в день весілля страшенно боялася і так само як ти отак от сиділа в кімнатці. Тоді коли на мене в залі чекав і так само страшенно боявся майбутнього, а ще купа гостей у залі. 

— Правда? — недовірливо запитала я.

— Кришталева! І тому як людина, як жінка яка колись була на твоєму місці  скажу що подружнє життя буває важким, а іноді й нестерпним, але якщо ви справді одне одного справді кохаєте, то ви все пройдете. Ви вже не  мало пройшли, а тому заслуговуєте на цей день! Ваш день! А ще  зараз ми живемо в такий час коли розлучення це звична справа. 

Жінка підбадьорливо взяла мене за руку, а після вийшла.

Я дивлюся лише на нього. Такого гарного, такого схвильованого, щасливого і такого МОГО — чоловіка. Я йду повільно стежкою що веде до вівтаря. В залі грає музика гості захопливо зітхають хтось вже плаче та мені байдуже. Обличчя починає боліти від широчезної усмішки яку я не можу стримати. Я підіймаю східцями. Й стаю під вівтарем. Мої очі дивляться лише на нього, а його на мене.  

Весільний реєстр починає свою промову всі в залі затихають.

— Булітко Антон, чи згоден ти з власної волі, без примусу і при здоровому глузді взяти в дружини цю прекрасну дівчину? Яку йменують Сорочковою Юлією.

— Згоден! — голосно відповідає Антон.

— Сорочкова Юлія, чи згодна ти з власної волі, без примусу і в здоровому глузді взяти в чоловіки цього прекрасного молодого чоловіка? Якого йменують Булітко Антоном, — дублює мені запитання реєстр.

— Я згодна! 

— Тоді при свідках я офіційно засвідчую й оголошую вас законними чоловіком і дружиною! Можете поцілувати молоду.

Без зайвих слів чоловік робить крок до мене й цілує. Всі присутні кричать нам "Гірко!" Потім ми ставимо підписи у свідоцтві. Приймаємо купу привітань від родичів, знайомих та друзів.

— Донечко я така рада за тебе! — зі сльозами на очах говорить мама обіймаючи мене.

— Дякую мамо! 

Далі ми всі їдемо в ресторан де має відбутися наша весільна фотосесія у саду біля мого ресторану. Який я геть закинула з усіма проблемами й турботами, але я вже все обговорила з чоловіком і рішуче налаштована привести усе до ладу коли ми повернемося з медового місяця. 

Весілля видалося на славу! Всі пили веселилися танцювали. Нам надарували купку подарунків і не лише нам! Набажали гори щастя. Навіть бійку організували все за традицією як то кажуть. Я вийшла в сад до альтанки подихати повітрям. Антон розмовляв  з друзями тому я не казала що відійду.

— Ось ти де.

З заду мене обійняли сильні руки, а в ніздрі вдарив такий знайомий і рідний аромат чоловічих парфумів.

— Вирішила втекти від мене? Марно варто було тікати раніше! — Антон сховав своє обличчя в моїй шиї й ніжно поцілував. Тілом пробігли мурашки.

— Я й не думала тікати. 

— А  я думав. З тобою. Зараз! 

Я різко обертаюся обличчям до чоловіка й здивована перепитую.

— Ти хочеш втекти з власного весілля?

— Так! Я хочу втекти з власного весілля прихопивши з собою дружину й сховатися в якомусь тихому місці де нас не будуть чіпати.

В голосі чоловіка я чую хрипоту. Не можу не всміхнутися від його поведінки.

— А син? — з підозрою запитую підіграючи йому.

— Він має купу няньок і геть не проти з ними побути. Я починаю думати що ми йому не потрібні навіть.

— Не кажи маячні! — обурююся я.

Антон притягує мене ближче до себе й говорить біля самих губ.є

— Добре не буду. То що? Втечемо не надовго доки ще не валимося з ніг від утоми? Я ще не встиг тобі сказати, але ти нереально гарно й привабливо виглядаєш у цій сукні, — його гаряче дихання обпалює шкіру на обличчі.

В горлі стає сухо і я голосно ковтаю слину.  Чоловік не дочекавшись відповіді палко цілує.

— Тут неподалік мотель кажу я.

Ми тікаємо туди беремо перший ліпший номер і зачиняємося в ньому. 

— Але треба бути обережними аби не зіпсувати зачіски та макіяжу! А ще потім потрібно буде допомогти мені одягти правильно сукню, — попереджаю чоловіка на що отримую кивок. 

Макіяж із зачіскою ми все ж зіпсували. Довелося дзвонити й кликати на допомогу Діану яка була профі в таких справа. Дівчина зробила все швидко й акуратно не забуваючи попутно посміюватися з мене.

— Ну і якщо чесно, то ви молодці. Але будьте обережні, бо такими темпами у Гришка з'явиться братик чи сестричка скоро, — говорить подруга, а я закочую очі й сміюся.

Ніхто не здогадався куди й навіщо ми зникли. Ну або може удали що не здогадалися байдуже. Свято далі продовжувалося, а під кінець мама забрала Гришка до себе, а ми з чоловіком заснули щойно торкнулися головою подушки. Не розпаковуючи подарунків не рахуючи грошей навіть не переодягаючись.