Глава тридцять шоста. Юля

Мені знадобився цілий тиждень аби прийняти рішення стосовно наших з Антоном стосунків. Рішення далося мені не легко. Зізнаюся я дуже вдячна чоловікові за те що він без зайвих запитань погодився забрати Гришка до себе і лишній раз не турбував дзвінками впродовж усього тижня.

Наступного ж дня мені подзвонила заплакана мама з питаннями чий Гришко син на що я їй відповіла що сто відсотково Антонів. Виявилося що Агафія Степанівна розтріпала вже усьому селу яка я прохвістка і як обдурила її синочка. Та мені було байдуже якщо чесно.  Я відчувала себе погано й чесно сказала про це мамі.

Та з розумінням поставилася до всього й більше мене не турбувала. За цей тиждень я пережила кілька різних станів. Страх, прийняття, байдужість, смуток, біль, та полегшення. І я скажу що мені було життєво необхідно пережити їх на одинці. А сьогодні вранці я покинулася й відчула таке полегшення невідомо звідки. 
Антона я вирішила не попереджати про свій приїзд. Зранку прокинулася випила кави зібралася й поїхала у квартиру яку встигла прийняти як свій дім. 
Вхідні двері мені відчинив Антон з Гришком на руках який побачивши мене одразу запхинькав та потягнувся до мене на ручки. Я не роздумуючи взяла його на ручки щойно переступила поріг квартири й скинула з себе взуття. 

— Привіт маленький! Скучив за мамою? — заговорила я ніжним голоском до сина.
Той своєю чергою нічого мені не відповів, а лише тихо притулився до мого плеча смокчучи свій маленький вказівний пальчик.

— І тобі привіт Юлю, — говорить  за спиною Антон.
Він уважно розглядає мене склавши руки на грудях та опершись на одвірок ванної кімнати. Він дивиться на мене з легкою усмішкою на обличчі. Він вдягнений в просту сіру футболку та спортивні штани. Вигляд у чоловіка злегка змучений та пошарпаний, волосся скуйовджене й не охайно зачесане. І при цьому всьому він виглядає дуже привабливим.

— І тобі привіт Антоне! — у відповідь вітаюся я легко всміхаючись у відповідь. — Я прийшла поговорити. Поговорити про нас з тобою.
— Чудово! Мені якраз є що сказати, — говорить чоловік та відштовхується від одвірка. 

Він підходить до мене майже в притул та дивиться мені в очі. Чоловік трошки вищий за мене тому мені доводиться підійняти голову до гори аби поглянути в його обличчя. Якусь хвилину ми тримаємо німий зоровий контакт. Я затамувавши подих чекаю його слів. Серце пропускає кілька ударів перш ніж я чую його тихий тембр голосу й відчуваю його подих на обличчі.

—  Я не хочу тебе втрачати. За цей тиждень я зрозумів що мені не потрібен ніякий тест  ДНК аби бути певним у, тому що дитя яке ти тримаєш зараз у руках моє. І я готовий піти на будь-які жертви аби вимолити в тебе пробачення за ту фатальну помилку якої допустився зробивши тест ДНК за твоєю спиною. 
Від його слів мурахи біжать шкірою.

— Його ж не ти зробив, а твоя мама, — говорю тихо не розриваючи зоровий контакт.

— Не я. Але я дозволив сумнівам заполонити мозок і тим самим зрадив тебе, — говорить Антон серйозним тоном та з серйозним виразом обличчя.
Несподівано Гришко на моїх руках починає капризувати й вириватися із рук 

— Вибач! — перепрошую я та йду в дитячу аби пустити Гришка в манеж з іграшками аби він міг там вільно повзати дока мама з татом закінчать розмову.
Я виходжу з дитячої й бачу що чоловік стоїть на тому ж самому місці на якому я залишила його мить тому. Обережно підходжу до нього беру одну його долоню у свої обидві руки. 

— Я не знаю якби на моєму місці інша, але я вирішила пробачити тобі. Я й сама засумнівалася утому, що Гришко мій син коли побачила результати тесту, а що тут говорити про чоловіка до якого більш ніж рік тому прийшли й просто поставили перед фактом. Я навіть готово закрити очі на те що ти сам колись відмовився робити ДНК тест коли я пропонувала. А все, тому що я вважаю що кожен має право на помилку і ще... Бо я дуже сильно тебе кохаю!  Але попереджаю! Хоч я  тобі  й пробачила це не значить що забула образу! І якщо ти вже сам зголосився, то я трошки тебе помучу впродовж цього місяця! — хижо посміхаючись закінчила своє речення я.

Антон одразу нічого не відповів натомість згріб мене в міцні обійми уткнувшись носом в мою маківку.

— Та хоч два місяці муч! Я на все згоден аби ти була поруч зі мною. Ти не уявляєш навіть яким щасливим мене щойно зробила сказавши ці слова! 

До розмови з Антоном в мене ще були сумніви стосовно правильності прийнятого рішення. Але почувши його слова побачивши його емоції та дії я упевнилася в тому, що зробила усе правильно.  Комусь як от, наприклад моїй мамі здається що тиждень це замаленька кількість часу для прийняття такого серйозного рішення. 

— Мила ти упевнена що так правильно буде? — вкотре занепокоєно запитувала мене мама. На що я їй відповідала теж те саме.

— Мамо я кохаю його, а він мене. Зруйнувати та розірвати відносини ми завжди зможемо, а от спробувати їх полагодити ні! Антон помилився й давно зрозумів свою помилку. І я його попередила ще одна і я піду! — приводила аргументи я мамі.

Цілий тиждень я насолоджувалася владою над чоловіком хоч і не значною і само собою радощами сімейного життя. Доки нам не подзвонили з клініки.

— Доброго дня! Вас  турбують з медичного центру. Ви у нас здавали аналізи на тест ДНК. Результати готові! — повідомив нам приємний жіночий голос з іншого кінця лінії.