Глава двадцять четверта. Юля

Чотири місяці по тому...

Минуло два тижні з моменту народження нашого з Антоном сина. Ми назвали хлопчика Георгієм в честь мого покійного тата. Останні три місяці вагітності як і самі пологи були дуже важкими та нервовими. На час доки у квартирі Антона робився ремонт ми переїхали до мене. Антону запропонували роботу в великій фірмі на місце заступника директора. Деталей я не уточнювала. 

В мене тричі був ризик передчасних пологів та навіть один раз почалася кровотеча яку на силу встигли спинити. До моменту народження ми не знали хто у нас буде спеціально просили не казати. Через сильний токсикоз мене постійно нудило, усе бісило, а ще були сильні набряки та болі в спині й грудях.

Антон усіляко намагався мене підбадьорити, допомогти, розвеселити. Через нову роботу він більшість часу був дуже втомленим, але на питанню "Сильно втомився?" відповідав що ні. Хоча по ньому було видно що так. На пропозиції відпочити завжди чулася відмова. Я зі свого боку всіляко його підтримувала як могла зайвий раз старалася не надокучати йому своїми хотілками чи різкими перемінами настрою.

Що ж стосується наших сімей то вони наче заспокоїлися і прийняли наші з Антоном стосунки. Хоч і не раз натякали що варто було б одружитися. Та ми  з Антоном домовилися що весілля лише через рік після народження дитини. Так ідея це була спочатку моя та потім подумавши та зваживши всі за та проти, Антон погодився що так буде найкраще.

Під час пологів чоловік був поруч. Тримав за руку говорив підбадьорливі слова й давав таку потрібну в той момент підтримку. Доки я лежала в пологовому, а лежала я там тиждень. Чоловік управлявся в господарстві. Хоч щоб такого в нас його й немає, але все ж. Він повністю все підготував до нашого з Сином приїзду додому. Перевіз мої речі в нашу спільну квартиру. Купив усе потрібне для дитини прибрав усю квартиру. 

На виписку з пологового будинку приїхали обидві сім'ї моя та Антона. Приїхали й того ж дня поїхали. Ніяких пишних святкувань не було. навіть у квартиру до нас ніхто не поїхав. Мене привітали біля пологового побажали здоров'ячка батькам та маляті подарували квіти й поїхали ми до себе додому, а вони до себе.

Ще доки я лежала в пологовому Антон надсилав мені відео того як він готує для мене якусь страву. Кожного разу це було щось новеньке. Мене це дуже веселило. В нього завжди не все дуже гладко йшло та мені було приємно дивитися на його старання.

Антон працює чотири дні на тижні. З дев'ятої ранку до восьмої вечора. Робота в нього  важка кожного вечора чоловік повертається утомленим. Повертається бере синочка на руки й каже мені що сам з ним посидить, а я поки можу піти спокійно поїсти чи прийняти ванну. 

Він бавиться з Григорієм міняє йому підгузки вкладає спатки, навіть колискові співає. Робить все те що повинен робити батько.

Ночами ми по черзі встаємо та вкладаємо малого. Тому в обох недосип. Наразі в нас не найлегші часи та я вірю що разом ми з усім упораємося, бо ми сім'я. Сім'я в якій панує любов повага та довіра по відношенню одне до одного.

Наш синочок мешкає в сусідній кімнаті від нашої спальні. Ми порадилися й вирішили що дитині краще одразу звикати до того що в неї є власна кімната.  Так доки він зовсім крихітний то як думає більшість потрібно аби він спав в одній кімнаті з батьками, але нам батькам так не комфортно.

Я не годую Георгія грудним молоком, бо в мене його нема. Його довелося сплатити, бо виявилася алергія в дитини на грудне молоко тому сина ми годуємо сумішшю.

Вечір п'ятниці через пів години додому має повернутися Антон, а я знов нічого не встигла приготувати. Георгій увесь день капризував та плакав. А якщо й затихав, то не на довго. Я вже не знала що мені робити дзвонила мамі питала поради дзвонила лікарю. Поради ні тієї, ні іншого не допомагали. Разом із сином плакати вже починала і я.

— Ну синку заспокойся прошу! — у відчаї просила я качаючи малого на руках.  — А-а-а! Тихше-тихше!  Милий, маленький мій ну чого ж ти плачеш? А?

— Кохана я в дома! А чого ще Гришко так кричить? — в кімнату входить занепокоєний Атон та бере сина на руки.

В мене на очах сльози й руки трясуться я починаю запинаючись та тараторячи все розповідати чоловіку не довго думаючи він каже:

— Чого ж ти мені не подзвонила одразу? Так добре. Давай я піду вдягну сина, а ти йди вдягнися сама через десять хвилин їдемо в лікарню.

— Але...

— Ніяких але! Краще зайвий раз перевіритись.

 — Добре я швидко, — відповідаю й біжу збиратися. 

Хвилювання за здоров'я дитини змушує руки тремтіти й робить їх не слухняними. На силу себе опанувавши закінчую збиратися й іду допомагати Антону. На дворі холодно тому дитину треба вдягти тепло.Гришко як і більшість малят не любить одягатися тому починає кричати більше попереднього.

Через годину ми вже стояли в коридорі біля кабінету в якому лікар оглядав нашого сина. 

— Я ж казала що з мене жахлива матір! — панікуючи кажу я.

—  Не кажи дурниць! Ти чудова мама! Просто поки не дуже досвідчена. Таке з кожним може статися. Все добре буде от побачиш, — заспокоював мне такий же знервований Антон.

З кабінету вийшов лікар з Григорієм на руках. Хлопчик мирно спав.

— Все добре! Причин для хвилювання не має! У вашого сина каліки. У дітей його віку це звична річ. Я ось вам виписав рецепт це пробіотик. Його дітям можна від народження для покращення травлення. Ще я рекомендував би вам змінити суміш якою ви його годуєте. Швидше за все вона йому не підходить тому стаються застої у шлунку і малюк починає плакати.  Всього доброго! Якщо, що я цілодобово на зв'язку не соромтеся телефонувати, — сказав чоловік з теплою усмішкою та якоюсь батьківською ніжністю в очах.

Я притисла сина до грудей і полегшено видихнула. Приїхавши додому вклала малого в ліжечко увімкнула радіо няню й зачинила двері в дитячу. 

— Ну от бачиш все минулося, а ти так переживала.