Глава двадцять друга. Юля

Я сиджу у мами в дома на кухні п'ю чай. Вчора ми з Антоном приїхали в село навідати батьків та розповісти про дитину та наші поки ще не офіційні стосунки. Я досі не сказала йому прямо про те що закохана у нього, але досить зрозумілий натяк дала і схоже мене зрозуміли правильно. Вчора в мене не вийшло розповісти мамі про вагітність, але сьогодні я рішуче налаштована.

— Юленько мила як справи? — до кухні заходить мама з теплою усмішкою на трошки зморшкуватому та втомленому обличчі. Голос її лагідний та теплий його приємно чути.

— Все добре мамусь не хвилюйся! Слухай мені треба з тобою поговорити, — злегка невпевнено починаю я. Чомусь в середині з'являється страх і тривога в очікуванні  маминої реакції та того що потрібно їй розповідати.

— Мила що сталося!? — в голосі мами я чую тривогу. Вона підходить ближче кладе свою руку мені на плече й запитально дивиться в очі сівши на стілець поруч.

— Нічого страшного! Мабуть. Але ти головне не хвилюйся і спершу дай розказати! — одразу ж пробую заспокоїти, темно волосу жінку з гарними темно синіми очима. — Ну загалом якщо коротко, то... Пам'ятаєш Антона мого однокласника який полетів за кордон? Так от він нещодавно повернувся. Ми випадково зустрілися і тепер ніби то разом. Це перша новина! — викрикую я на мамин здивований та наче радісний зойк. — Друга. Ти тільки сильно не нервуй! Гаразд? — кивок головою, — через чотири місяці ти станеш бабусею.

Півтори хвилини тиші, а після сміх та сльози на маминих очах.

— Це правда? Доню ти справді вагітна? А я ж думаю що це ти так поправилася? Наче ж спортом займаєшся в мене, встигла себе накрутити, а ти! Радість то яка!

Мама кидається мене обіймати та цілувати. Ніяково усміхаюся розуміючи що зараз її радість може щезнути. Секретів в мене від мами мало з підліткового віку звикла все їй розповідати.

 — Так розповідай мені все! Окрім дуже інтимних деталей! — наказує мама. 

Ну я й розповіла. УСЕ! обличчя мами біліло з кожною хвилиною розповіді. Під кінець я боялася вона свідомість утратить. 

— Господи! А би лишень твій батько був живий! Ой! Як би він тебе зараз почув  то, мабуть, мабуть, схопився би за серце. Сором то який! Юлю! Ти ж в мене дівчинка розумна стілького добилася в житті! Як так то а!? Хоча що тут казати вже? — мама опускає голову на руки й качає нею з боку в бік. 

— Мам! Але ж усе не так погано! Ти скоро станеш бабусею як і хотіла!

 — Хотіла. Хотіла, та не так! Як людям в очі глядіти тепер? — жінка мало не ридає. 

До горла підступає комок, а на очі навертаються злі сльози. Мамині слова ранять до глибини душі  на додачу моя підвищена емоційність через токсикоз. Я чекала маминого невдоволення, але ці її слова. Це вже занадто!

— Як, як! Нормально! — голосно обурююся, — відколи це тебе думка інших турбує, га? Звідки ти взяла що вони дізнаються про те що стосунки по зальоту? СКАЖИ МАМО! Тобто щастя дочки тебе геть не турбує? — горло починає пекти від крику й голос хрипнути. — Я кохаю Антона, а він кохає мене! Хіба не це найголовніше!? Ми обоє з нетерпінням чекаємо народження цієї дитини. То яка різниця при яких саме обставинах ця дитина була зачата?

— Доню я розумію! Але...

— Ніяких, але мамо. — Каже перебивши жінку і йду у свою кімнату. З останніх сил стримуючи себе та свій гнів.

Мене трясе та розриває на частини від емоцій здебільшого це злість. Я не чекала такого від мами. Той розчарований погляд в мій бік коли я їй розповіла усе відразу нічого не втаївши, а  вона обрала чи почула лише погане. Завдає болю. швидкими різкими та великими кроками ходжу по кімнаті у спробах угамувати гнів. Допомагає не дуже.

На очі навертаються сльози, біля ліжка я різко подаю на коліна затуляючи рота рукою, щоб  не було чутно ридань. Я ридаю голосно й затяжно трясучись від всхлипів. 

Тато...

ЯК? Як вона могла таке сказати мені? Вона ж знає як сильно я його любила і як він мене любив. І як важко я переживала його хворобу, а після смерть. 

Мені було шістнадцять коли я вперше дізналася про батьків стан здоров'я. Виявилося він вони з мамою вже кілька років приховували від мене аби не засмучувати той факт що тато невиліковно хворий. Коли я дізналася то в нього вже була остання стадія. Наступні два роки стали справжнім жахіттям. Від доброго мого розумного та такого сильного татка не залишилося майже нічого. Хвороба його не щадила. Він дуже сильно зблід та схуд так що можна було рахувати кістки. Очі були ніби скельця погляд такий втомлений. Чорні кола під очима, вічно пересохлі губи на яких все рідше з'являлася посмішка. Останні пів року тато провів у лікарні де й помер. Мене поруч з ним не було. 

Тато з самого дитинства був для мене героєм, кращим другом, прикладом для наслідування. Найкращим татком у світі! Але я найкращою дочкою у світі стати не змогла.

Одного дня коли лікарів черговий раз повідомили що лікування не допомагає, що татів стан з кожним днем все гіршає і гіршає, а потім взагалі спрогнозували смерть найближчим часом я розізлилася. Сильно розізлилася. Не знаю чому. Мабуть, тому що не хотіла втрачати батька який вже майже не говорив та ледь дихав. Який з дитинства вчив боротися до кінця й не здаватися  запевняючи що чим більше перепон, тим  ближче ти до цілі.  Який обіцяв що завжди  буде поруч! І який цієї обіцянки не дотримав. Бо помер.

Я розлючена швидким кроком помчала в палату та з криком "Ти не маєш права так чинити!"  увірвалася в палату. 

Я досі пам'ятаю той день наче вчора і досі звинувачую та картаю себе за ту грубість та безрозсудність  у поведінці стосовно нічому не винної людини яка й так зробила все що могла. Вони з мамою разом зробили.

Зі сльозами на очах я почала кричати на тата. Він лежав з заплющеними очима на  лікарняному ліжку підключений до електро препаратів. Які постійно пищали. В палаті смерділо ліками, спиртом та сечею. Білі стіни біле ліжко та постільна білизна теж білого кольору і тато який майже зливався з інтер'єром. Увесь блідий та слабкий.