Глава двадцять перша. Антон

Я під'єднав усі зв'язки які мав аби засадити цього покидька надовго. Коли наступного дня в лікарні я побачив усі ті садини та синці на тілі Юлі, в мене прокинулося бажання придушити виродка. Його радість що нічого серйозного не сталося, а ні з дівчиною та не з дитиною яка дивом не постраждала. Я нарив інформацію на цього  Стаса ім'я якого насправді Андрій. Хвора на голову людина. Та в божевільні йому не місце. Він злодій Якого давно вже слід засадити за ґрати. Божевільня для нього наче санаторій. 

Як би мені боляче та шкода не було бачити  Юлю такою побитою та слабкою. Якоюсь мірою я і радів. Хоч і соромно в цьому зізнатися. Навіть собі самому. Та від правди діватися нікуди. Час доки я її виходжував та був поряд зблизив нас. 

Дівчина помітно сильно почала мені довіряти та перестала оборонятися. Дозволила мені наблизитися до себе. Ми багато говорили жартували одне з одним. Обговорювали плани на майбутнє. 

За місяць стався суд над Стасом якому присудили 25 років ув'язнення за всі скоєні злочини про більшість яких стало відомо лиш в залі суду.  Юля на суді присутньою не була. 

Ми з  адвокатом все підлаштували так аби дівчина дала показання онлайн по відео зв'язку. Я не хотів зайвий раз нервувати вагітну дівчину. Хоч понервувати вона все одно спромоглася та я певен що набагато менше ніж могла б у суді. Дізнавшись правду про Стаса. Якого і так вже боялася не мало. 

Що стосується Саші то він наступного ж дня після мого повернення з Юлею на руках додому з'їхав з квартири. Ні про що не попереджаючи просто наступного ранку поставив переді мною ключі зі словами 

— Я переїжджаю!. 

Розбиратися куди, чому і навіщо в мене не було часу. Бо потім все так закрутилося завертілося. Догляд за Юлею, робота, побут. Я все робив сам. Стомлювався страшенно!  Та одна невеличка усмішка на обличчі Дівчини, сили знову наповнювали тіло. 

Єдине до чого я виявився не готовим хоч і багато про це чув це токсикоз. 

Забаганки дівчини іноді мене жахали. На додачу стрибки настрою, які ну ніяк не можливе преугадать. 

Минуло два місяці. Юля повністю одужала фізично й могла вже сама про себе дбати. 

Що до її морального стану то тут я нічого сказати не можу. Вона відвідує психолога що я для неї знайшов та це нічого не гарантує. 

Сьогодні вже третій день як дівчина поїхала додому. Ми трохи посперечалися та все ж дійшли згоди що нічого страшного не станеться якщо вона трошки поживе у себе в дома. 

Як вона мені пояснила вона хоче трохи відпочити га одинці з собою. Прибрати у квартирі перевірити стан квітів. 

З одного боку я її розумів все ж моя квартира це не її, але ж я намагався зробити все аби вона стала і її також. Навіть дозволив вносити свої корективи в інтер'єр. Сашина кімната тепер її. Вона може робити в ній що хоче. Частина її речей вже перевезена. Я не раз говорив з нею на тему її переїзду до мене та кожного разу вона відмовляла мені наче з причини відстані до її роботи. Хоча я прекрасно знаю що до її ресторану від мене година їзди.  Та все одно розумію що причина в іншому. 

Я думаю причина у швидкості подій. І в наших стосунках назву яким ми досі не дали. Те що ми батьки дитини це зрозуміло, а от без дитини хто ми одне для одного? 

Я то їй у коханні зізнався і  серйозність своїх намірів і почуттів доводив неодноразово. А от Юля... 

Вона лише сказала що я їй сподобався тоді у квартирі, а після нічого. І заміж за мене виходити вона відмовляється чомусь не кажучи причини просто ні й все. Раніше зрозуміло думала лише через дитину, ну а зараз чому? 

Вечір пів на дев'яту сонце починає сідати. Я їду до Юлі аби забрати її з речами, бо машина зламалася. 

— Привіт, проходь! Чай, каву будеш? — весела та привітна Юля питає у мене не встиг я поріг квартири переступити.

— Привіт! Бачу в тебе гарний настрій! Така рада нашій зустрічі? — запитую усміхаючись. 

— Ммм! Не виключаємо! — відповідає  дівчина повиснувши в мене на шиї. 

Наші обличчя в кількох сантиметрах одне від одного. Її дихання лоскоче підборіддя. 

— В мене є до тебе розмова, — говорить мені Юля з особливою інтонацією. Такою ніжною, хитрою. Мов лисичка. Це змушує мене примружити очі й з ухмилкою на обличчі запитати. 

— Яка? — кажу злегка обіймаючи за талію. 

— Ходімо! — дівчина хапає мене за руку і тягне у свою спальню. 

Качаю головою та все ж даю дівчині затягти та посадити мене на своє ліжко. Вона садить мене, а сама сідає мені на руки. Обхоплює руками зашию та усміхаючись дивиться в очі. Я дозволяю їй це робити, сам притримую дівчину за талію. Відчувати її м'які сідниці в себе на ногах досить приємно і тепло. Її близькість збуджує та викликає цікавість. Я здогадуюся про що буде розмова та хочу все ж почути її пояснення теми. 

— Я знаю ми про це говорили... — починає дівчина шкрябаючи нігтиком шию й очима втупившись в те місце. 

— Як я і думав. 

— Ну... Стаса більше нема, я повністю здорова, строк в мене ще малий і животик теж я добре справляюся сама, — приводить аргументи Юля. Вона говорить таким жалісливим голоском. 

Я здаюся! Та спершу... 

— Якщо даси відповіді чесні й реальні на мої питання я згоден! — Відповідаю я. 

Дівчина так радіє моїм словам що підстрибує на місці від щастя. Я ледь встигаю посилити хватку на її талії аби не дати їй упасти. 

— Справді!? — запитує дуже звеселившись. Зручніше вмощуючись на моїх колінах питає. — Так і на які питання ти хочеш дізнатися відповіді?

— Ну найперше, що я роблю не так? Чому ти не хочеш за мене заміж? 

— Могла б і здогадатися, — бурмотить під носа закочуючи очі. — Добре! Що ще? — запитує залишаючи перше питання без відповіді. 

— Ти ще на це не відповіла! — обурююся я. 

— Я відповім, але спершу назви весь список. 

— Добре! Друге, чому тобі так не подобається жити зі мною?  Я ж дав тобі можливість облаштувати все для комфортного життя.