Глава двадцята. Юля

Сон мій був важким. Мені майже всю ніч снилися кошмари. І я ніяк не могла прокинутися аби їх припинити. Прокинулася я в холодному поту і важко дихаючи. Поруч сидить Антон який подає склянку води. Кімнату освітлює лише тьмяне місячне світло з вікна. Я не бачу обличчя хлопця лише його силует і чую дихання.

— Знову кошмари снилися? — тихо запитує поруч Антон.

— Угу, — лиш мугикнула у відповідь.

— Лише п'ята ранку може спробуєш знову заснути? — запитує хлопець.

Я нічого не відповідаю лише знов опускаю голову на подушку зручно вмощуюся й закриваю очі. Хлопець вкриває мене покривальцем та погладжує рукою аби допомогти спокійно заснути.

Минув тиждень від моменту нападу мого колишнього. Його взяли під арешт, а через місяць буде суд. Антон знайшов адвоката який дає 90% гарантії що Стас сяде за ґрати. І сяде на довго. Обіцяв навіть добитися, щоб він сів в одиночну камеру з причини свого безумства. Взагалі наскільки мені відомо то таких як Стас, сажають в божевільню. 

Але якщо задуматися зараз це вже не має жодної різниці головне, щоб його від мене ізолювали. Байдуже яким способом головне, щоб дієвим. Антон пообіцяв з усім розібратися й у будь-якому випадку мене захистити.  

Антон за цей тиждень взагалі відкрився переді мною з нового боку. Ні я й раніше знала що хлопець він не поганий, але щоб аж так! Він опікає мене як тільки може. І готує мені сам і коли кошмари сняться  заспокоює потім сидить скільки треба поруч. І в душ чи туалет допомагає ходити. Бо Стас як виявилося наніс на моє тіло числення гематоми, вивихнув ногу та травмував руку.  Через гематоми мені боляче ходити. Наступного ранку я прокинула від сильного болю у всьому тілі. А ще не  змогла стати на праву ногу. Антон швидко допоміг мені одягнутися й відвіз у лікарню. Всю дорогу до машини й від, чоловік ніс мене на руках. В лікарні зняли побої та одразу перевірили чи в порядку дитинка. На щастя все обійшлося й малятко не постраждало. Та все ж мені прописали кілька препаратів уколів та мазей. Чоловік уважно вислухав все що говорив лікар. В аптеці сам купив усе необхідне і сам прийнявся  піклуватися про мене. На віть укол навчився ставити.  

Психолога для мене знайшов, щоб той допоміг мені пережити стрес від пережитого та допомогти справитися зі страхами стосовно вагітності й морально підготуватися до материнства. Антон до речі  теж почав ходити, але лише з причини батьківства. Про що хлопець говорить з психологом мені не відомо знаю лише причину чому вирішив піти. Чоловік став для мене справжньою підтримкою та опорою.  Саме таким яким я хотіла бачити чоловіка поруч із собою. І  який зараз є поруч.

— Поспала трошки? — запитує Антон як тільки я розплющую очі.

Чоловік торкається моєї руки. На обличчі в мене з'являється усмішка. За тиждень я вже звикла прокидатися і найпершим бачити обличчя Антона. І мені це страшенно подобалося. І йому мій задоволений сонний вигляд здається теж. 

— Мг! — ліниво потягуюся на ліжку відчуваючи легкий біль в певних частинах тіла. 

— Болять? — запитує Антон.

По обличчю хлопця помітно що йому мене шкода. І це не може не засмучувати та навіть  певною мірою не злити мене. 

Чоловік не винен в, тому що я така дурна та на диво імпульсивна останнім часом. Не його провина що мені було так не затишно і тісно в його домі. І чесно кажучи так є і досі. 

Єдина часткова його вина це моя вагітність. Наслідків якої я з кожним днем починаю боятися все більше і більше. Звісно робота з психологом ми торкаємося цієї теми, але поки результатів мало. Єдина надія на те що з часом всі страхи відступлять і дискомфорт пройде.  

— Ось треба випити ліки, — говорить Антон простягаючи мені склянку води та руку з пігулками. 

— Дякую! — говорю йому приймаючи ліки. 

— Як самопочуття сьогодні? Нога чи рука болить? 

— Ні. Самопочуття добре! І буде ще краще коли я з'їм морозивко з паштетом і крекером, — видаю я мило усміхаючись. 

Обличчя чоловіка треба бачити. Подив, шок та сумніви в почутому зробили вираз обличчя перекошеним. Брови злетіли в гору губи скривилися в напіврозімкнутому стані. 

— Я сподіваюся ти будеш це все їсти окремо? — З надією у голосі запитує у мене Антон. 

— Ммм... Не знаю! Я поки ще думаю, але купити все одно треба! І якомога скоріше! — сказавши широко усміхаюся показуючи зубки та зіщуливши очі. 

Важкий видих і Антон йде з кімнати. Через годину він повертається з пакетом у руках. Весь час доки чоловіка не було я копирсалася у теках на робочому столі ноутбука. Забагато їх назбиралося щось в мене. 

— Ось все що ти просила і навіть трошки більше, — з цими словами чоловік починає проводити для мене розпаковку. — Ось морозиво. Я не знав яке ти хочеш чи любиш тому взяв три на вибір. Ось, полуниця, ваніль та горіх. Сподіваюся хоч з одним я вгадав. Паштет! Крекери я теж не знав які тому взяв і ті й ті. Фрукти — ананас, апельсин, банан, ківі, диня, кавун, і персик. Авокадо цілих 5 штук. І шоколад теж два. Один солодкий один гіркий. 

Я спостерігала з чоловіком який діставав з пакета продукти слухала як він озвучує їх в голос і просто усміхаюся, а під кінець мені захотілося його розіграти. 

— А рибка!? — здивовано запитую я. 

У чоловіка з рук випадає авокадо. Він на мить завмирає. 

— Яка рибка? – здивовано запитує Антон підіймаючи авокадо з підлоги. 

— Ну так смачна, солона, підкопчена! І яку ти мав купити! — ніби обурюючись та ображаючись надуваю губки й складаю руки на грудях. 

— Ти мені про — рибку, нічого не казала! — говорить у свій захист чоловік. 

— А самому здогадатися? — ледь не плачучи відповідаю. Здається на очах з'явилися краплинки сліз. Тому мій образ ображеної та засмученої дівчини виглядає дуже правдоподібно. 

Антон підхоплюється на ноги чеше потилицю, а потім швидко тараторить. Явно намагаючись мене заспокоїти доки я не розплакалася. 

— Так! Я зараз поїду в магазин і... — чоловік не закінчує речення. 

Він виглядав таким стурбованим та означеним що я не втрималася й голосно розреготалася на всю кімнату тим самим знову його дивуючи та здається лякаючи.