Глава дев'ята. Юля

Мені було трохи лячно коли я подумала що мене переслідують. Чому подумала що  це Стас? Не знаю. Просто наче шосте чуття підказувало наче це він. І я не помилилася. 

Коли побачила його з вікна десятого поверху серце наче в п'яти пішло. Взагалі останнім часом  почала помічати що я стаю більш емоційною та уразливою. А ще роздратованою. Мабуть, справа в гормонах через вагітність. 

Коли очі Антона дивилася в мої то я в них побачила дещо дивне. Щось що бачила та не могла прочитати, а лише відчути. 

От тільки навіть відчувши ту емоцію хоч і не розуміла як. Все одно не змогла зрозуміти що саме це за відчуття. 

Та одне я розуміла точно присутність занепокоєного хлопця поруч помалу та все ж давала відчуття безпеки. 

— Так, вирішено ти залишаєшся жити в мене відсьогодні!  — він не запитував, а просто ставив перед фактом. 

Слова хлопця викликають в мені раптовий приплив гніву при тому не контрольований. 

— Тобто? Ні! Ні! І ще раз ні! Я не буду жити з тобою! — почала завзято протестувати. 

— Будеш Юліє! Будеш! Одну в порожню квартиру та ще й вагітною я тебе не пущу! А якщо цей навіжений на тебе там чекатиме? — почав кричати Антон.  В очах хлопця добре видно лють. 

Мене б це мало налякати чи може б заспокоїти й дати змогу  все нормально обміркувати та так було раніше. А зараз мене це ще більше розпалювало. Я злилася. Злилася на все й на всіх. Мене все дратувало.  Особливо те як він назвав мене Юлією. 

— Я скажу тобі навіть більше того  скажу, сьогодні ти взагалі за поріг цієї квартири не ступиш! — процідив крізь зуби хлопець в кількох сантиметрах від мого обличчя. 

Я твердо та гордо дивилася йому в очі злегка здійнявши голову до гори. В його очах я побачила шторм. Такі гарні, яскраві блакитно-зелені очі схожі на води  спокійного океану. І такі потемнілі сині насичені наче  грозове небо перед бурею. 

Його дихання важке та уривчасте як і моє. Зіниці розширені. Він невідривно дивиться в мої сірі наче попіл очі так пильно наче намагається зазирнути мені в душу. І здається в нього це виходить. Якісь дивні відчуття прокидаються в мені коли він поруч. І вони мене чесно кажучи лякають. 

— Мені потрібно на роботу. — Кажу не перериваючи зорового контакту з ним. 

—  Візьмеш сьогодні вихідний. 

— Я не можу. 

— Чому? — голос чоловіка звучить не так, як зазвичай. Здається він став більш глибоким. Від цього тембру в мене по шкірі мурахи біжать. На диво приємні. 

— Бо... — слова губляться десь на пів дороги до озвучення. 

— Хіба не ти там головна? М? 

— Я, — кажу майже пошепки. 

— Тоді... Сьогодні ти залишаєшся тут і відпочиваєш, — чоловік перейшов на шепіт. Його гаряче дихання торкається шиї та мочки вуха. 

— Я не можу... Мої речі. Вони всі в мене дома. Одяг, косметика, ноутбук, білизна, — на останньому обличчя хлопця змінило свій вираз. 

Губи скривилися в хтивій та нахабній усмішці, а очі заблищали вже знайомим мені блиском. 

— Думаю  останній пункт не такий вже і важливий! 

Велика долоня лягла мені на голову та пройшлася волоссям гладячи його. Антон захопив тоненьку прядку мого волосся та почав крутити її між пальців. 

— Ти ж і сама розуміє що я правий. Правда? — голос хлопця звучить лагідно.

— Знаю, — сумно зітхаю. 

— Отже, вирішено? 

— За поріг твоєї квартири ні ногою. — Повторила його слова. 

Ми знаходилися в якійсь дивній атмосфері. Якомусь особливім моменті де існуємо лише ми вдвох. 

— Кхм! — кашлянув Антон різко забираючи руку від моєї голови та роблячи крок назад. 

Я теж крутнула головою та кілька разів кліпаю очима. Від довгого зорового контакту без кліпань вони починають трошки пекти. 

Особливий момент був перерваний та втрачений. Незважаючи на почуття які принаймні в мене залишилися такими ж як і секунду тому. Єдине що це те що додалося відчуття ніяковості. 

— Ем я здогадуюся що ти будеш не в захваті, але мені на кілька годин треба від'їхати у справах. Тому тобі доведеться побути самій. Можеш походити тут порозглядати все. Коротше освоюйся тут. Якщо щось буде потрібно, то або мені дзвони або ось, — дістає з кишені штанів банківську картку. — Зав доставкою. Продукти там  якісь може чи десерт. 

— Дякую. Та в мене є достатньо власних грошей тому не треба, — поглядом вказую на картку що лежить на столі. 

— І... — хлопець намагається ще щось сказати та напевно не може згадати.

— Я розберуся. Не хвилюйся! 

— Так добре мені вже на жаль час. Постараюся закінчити як найшвидше та повернутися раніше. 

— Добре! А мені не залишається нічого іншого як чекати твого або Сашиного повернення. 

— А Саша не повернеться сьогодні. 

— О правда!? Дякую що попередив. А й до речі! — звернулася до хлопця коли він вже майже пішов. 

— Що? 

— На що в тебе алергія я маю на увазі їжу. 

— Мигдаль та арахіс. А що? Вирішила мене отруїти й тим самим помститися за вагітність? — вирішив пожартувати. 

— Не знаю! Можливо, — хитро усміхнувшись сперлася на дверний косяк. 

Минуло дві години з моменту Як Антон пішов. Чим більше часу минало і чим довше я думала над теперішньою ситуацією, тим все більше упевнялася в тому, що хлопець має рацію. Зараз мені надто небезпечно стикатися зі Стасом. Один невірний крок чи рух і або я постраждаю або ми обоє з дитиною. І якщо за себе я не так сильно й переживаю то за дитину дуже навіть. 

Те що я не хотіла народжувати не  значить що дитину любити не буду.  Я вже її люблю й переживаю за неї. 

Я добре пам'ятаю той день коли Стас вперше на мене накинувся. Він сильно мене побив і я два тижні пролежала в лікарні. Після він звичайно ж дуже сильно вибачався. Казав гарні слова, ставав на коліна, дарував квіти й купу інших різних дрібниць. Мало не ридаючи вимолював пробачення та просив усе повернути. Жалівся на те що не може без мене жити. Грозився покінчити з життям якщо не пробачу йому. І я сказала що пробачаю.  Та не повернуся до нього, бо більше не люблю.