Глава шоста. Юля

— М-мені страшно! Я, я... Я не готова! Не готова стати мамою! Я не хочу народжувати! І ніколи цього не хотіла-а-а! Вагітність, пологи. Я боюся цього! Я не хочу! Не хочу! В мене були плани! Б-багато пла-анів... А тепер! Тепер все... Все... — гіркий плач не припиняється. Стискаю руки в кулаки зкомкуючи вже наскрізь мокру,  сорочку Антона, від моїх сліз. Та нічого з собою вдіяти не можу. Зариваюся обличчям в область грудної клітки Антона й реву. Часто схлипуючи й тремтячи всім тілом. 

Чоловік притискає моє тіло до себе, говорить заспокійливі слова, гладить по голові. А я все ніяк не заспокоююся емоції рвуться на свободу разом зі словами. Все те накопичене за останні два тижні нарешті  виплакується з мене 

— Тепер доведеться все-е кинути с-спорт, танці-і. Я так.. Так довго йшла до того що зараз маю і те-епер ось так про-о-осто, — далі мямлю не розбірливо. Язик заплітається. Обличчя починає пекти від великої кількості солоних сліз що вбираються в шкіру. Горло починає дерти від того що кричала. Я захлинаюся. Захлинаюся власними сльозами. Власним плачем і істерикою. Хочу та не можу нормально говорити. Повітря в грудях не вистачає. Мені там давить і болить. 

Дозволяю Антонові бути поруч та обіймати мене. Дозволяю собі побути слабкою біля нього. В мене просто не залишається вибору. Емоційний стан все вирішив за мене. 

Розплющую очі й розмитим поглядом бачу щось біле. Це стеля кімнати. 

Але чиєї!? 

Сідаю на ліжку й хапаюся однією рукою за голову. Яка починає сильно  боліти. Перед очима на кілька секунд темніє. Трохи оклигавши оглядаюся. Я впізнаю ці меблі. 

Я в кімнаті Антона! Та як я тут опинилася? Останнє що пам'ятаю те як ридала притискаючись до його грудей.  Підіймаюся з ліжка повільно та обережно. Відмічаю що одягнена я у довгу білу футболку під якою лише білизна. 

І на тому спасибі! 

Стаю на ноги які погано тримають. Голова гуде, а тіло знобить. Легко похитуючись підходжу до вікна відсовую штору. За вікном вже ніч. В роті відчуваю солонуватий присмак та сухість у горлі. 

Потираючи одне око відчиняю двері та виходжу з кімнати. Яскраве світло б'є в очі сліплячи їх. Звикаю до освітлення й бачу Сашка що сидить за столом у кухні й щось п'є. Скоріш за все чай. 

— О ти вже прокинулася!? Здоровенькі! Як самопочуття? Антон просив переказати що скоро буде. Йому по роботі потрібно було відлучитися. — Прибравши зі столу хлопець йде в передпокій та взувається. — Ну все я пішов якщо, що їжа в холодильнику. Хоча Тоха має бути.. — вхідні двері відчиняються. — О! А ось і Тоха! Ну все я побіг, а ви тут не сумуйте, — двозначно підморгнувши Сашко покинув квартиру. 

— Давно прокинулася? — скинувши взуття підходить до мене. 

— Ні, — голос трохи хрипло звучить. Від сухості в горлі я починаю сильно кашляти.

Мить і мені простягують склянку з водою у руці. Беру її та жадібно припадаю до неї губами. В мить осушую склянку з водою полегшено видихаю. 

Помічаю занепокоєний вигляд Антона що стоїть поруч. 

— Дякую, — рукою торкаюся його плеча даючи зрозуміти що все добре. 

Проходжу у вітальню та падаю на диван. Відкидаюся на спинку та закриваю очі. Вирівнюю трохи збите  дихання. Розплющую очі. Хлопець підходить до дивану та так само як і я, плюхається на нього. Важко зітхає й мало не виє, мабуть, від досади.  

Різко вирівнюється сідає в пів оберта до мене. 

— Якщо тобі краще, то може поговоримо? Нормально, поговоримо, Юль! — вже більш серйозним тоном сказав останні слова. 

— Поговорімо. 

Вирівнююсь і сідаю так само боком обличчям до Антона. Дивлюся в його сині начебто  бездонні очі. Які блукають моїм обличчям і зупиняються на моїх сірих очах.  Сидимо дивлячись очі в очі мовчачи.  Підпираю голову рукою не відриваючи свого погляду від його очей. 

— Ну? Про що говоритимемо? 

— Давай одружимось? 

Від слів Антона на обличчі з'являється широка посмішка й закочуються очі. 

— Смішний жарт. 

— Я не жартую! Якщо ця дитина і справді моя, і їй як і усім потрібен батько то чому ні? — на обличчі хлопця читається чисте нерозуміння. 

— Тому, що, аби бути батьком не обов'язково ставати моїм чоловіком. Достатньо просто бути поряд, давати любов та турботу дитині. Підтримувати, вчити, захищати оберігати. Ну і само собою забезпечувати фінансово, — говорю спокійним голосом усміхаючись. Мене трошки забавляє пропозиція хлопця і його серйозність. 

— Але ж дитині потрібна повна сім'я! 

— Родина в якій мама з татом не кохають одне одного — родиною назвати важко. Я ні до чого тебе не збиралася й не збираюся зобов'язувати, — говорю вже серйозним тоном. — Тому ні! Заміж я за тебе не вийду. Це не входить в мої плани. 

— Весілля не входить, вагітність теж. А що ж тоді в них входить? — з зацікавленням у голосі  питає. 

— Ну... Я хотіла взяти дитину з дитячого будинку. Не зараз! Ні. Потім. Коли стану міцніше на ноги, й здійсню всі свої задуми. Народжувати як ти вже знаєш я взагалі не збиралася. І на те є маса причин. 

— Я чув! Тіло стане не таким, груди обвиснуть, здоров'я може погіршитись. 

— Не лише в цьому справа. Але це теж не менш важливо. Я займаюся танцями.  Які тепер доведеться покинути, — трохи сумно відповідаю

— Серйозно!? Міг би й одразу здогадатись. Судячи з того що встиг побачити у клубі тієї ночі, — оченята  заблищали, а губи розтяглися в усмішці. І на щоках видніються маленькі ямочки. 

— Та не здогадався, — констатую явний факт. 

— Що ще? Ну про ресторанний бізнес ти вже, мабуть, у курсі?