Знайомство

Напівпочаток

У головній кімнаті квартири, кухні, розмовляв динаміками телевізор. Єдина істота в домі, яка могла говорити усе що думає - без наслідків у вигляді прихованих образ та прямих дорікань.

Вона мала право на безумовний авторитет, бо говорила про чуже життя і здебільшого штампованими непорушними «істинами».

Ці істини були непорушні, бо для початку смислових революцій повстанцям треба було протиставити прикладом власне життя. Вирвати його з м’ясом і кинути на суспільний огляд. З обов’язковими сторонніми коментарями, які могли це життя знецінити порівняннями, затопити у насмішках чи виїсти скептицизмом.

Жителі ж цієї квартири вдаватися до сеансів морального мазохізму не хотіли.

Зараз по ящику крутили фільм. Один з тих фільмів, що пародіюють реальність. Де герої живуть крайнощами, їхні розмови – завжди апогей драми, а дії обов’язково призводять до наслідків.

Де негативні персонажі – покидьки без причин та сумнівів. А позитивні - викликають відчуття меншовартості власного життя. Бо рутина, без повторних дублів та режисерських прийомів, не лишає місця для безпробудного геройства та еталонного гепі-енду за 5 секунд до кінця ефірного часу.

Актори цього фільму симулювали життя. Нагадували пластмасових LEGO-персонажів.

Якщо точніше – набір з сімейної LEGO-серії. Де тато - спорадичний скандаліст, а мати – переважно терпелива жертва-слухачка, яка рідко, але мітко – може у відповідь розкласти претензіями чоловіка на деталі.

Третій персонаж з цього набору – донька, яка змалечку і до велика стає ненавмисним, пасивним учасником сімейних розбірок. Аж поки, завдячуючи віку, з полегшенням не з’їжджає з хати.

Ці персонажі, з кострубатою мімікою, жестами та почуттями, – зараз сварилися. Принаймні намагалися, в межах своїх вбогих заводських налаштувань.

Вони сварилися через побутові дрібниці, які насправді ховали за собою масштабну проблему: різницю в характерах, світогляді, очікуваннях від життя та один від одного. Вони обопільно, за мовчазною згодою, закривали очі на свою різність, бо не знайшли собі подібних.

***

За сваркою на екрані спостерігав глядач. У нього було справжнє життя, зі справжніми емоціями та почуттями. Але сьогодні він також відчував його штучність.

Максим перевів погляд на дружину. Та заклопотано поралася по кухні, часом позиркувала на нього і хитро усміхалася. Жінка готувала сюрприз, який піддавався дії жару у духовці.

Чоловік дратувався. Не тільки через ігри в кухарське шпигунство, а й через урочисто піднесений настрій дружини. Який вона, якщо б мала залишки сумління, - мала приховувати.

Але на ній була сукня…

Сукня, яка роками лежала неторкнутою у шафі. Вона здавалася їй невідповідно святковою для днів народжень, ювілеїв, розсипчастих календарних дат та спонтанних приятельських зустрічей.

Червона помада, парфуми, зачіска… Вона навіть одягнула туфлі.

Звичайно вона вибачилася. Без слів. Перед чоловіком стояв круасан та парувала кава. Не дивлячись на те, що він проспав до обіду.

Максим відпив міцного напою і заплющив очі. Дружина на підборах біля плити виглядала щонайменше недоречно.

Лише він та його спортивний вовняний костюм адекватно усвідомлювали приземлені масштаби сьогоднішньої домашньої посиденьки.

Він хотів обманути себе. Нарочито списати свої спостереження на надмірну підозрілість чи випадковість. Він мав себе обманювати. Бо без обману їхнього життя не існувало.  

Максим перевів погляд на стіл. Набір дещо його заспокоїв. Котлети, м’ясна нарізка, сир, салати, солоні огірки, бутерброди з паштетом, курячі ніжки. На підході була картопля та ще, здається, голубці.

Голубці заспокоювали його найбільше. Вони виглядали по-домашньому. У них не було натяку на недоречну романтику. На них не було підборів, замість парфумів – вони парували жиром та м’ясом. Замість святкової сукні їх безпретензійно запхали у випотрошений перець. Такі собі коханців не знайдуть…

Думки Максима обірвав дзвінок. У двері настирливо дзвонили.

Алла побігла до дверей.

Як же цокотіли підбори!.. А головне для кого? І чому? Максим дивився на голубці, але ті вже не заспокоювали.

У коридорі з’явилися дві фігури. Оля та ще якийсь пацан.

Етикет потребував, щоб Максим встав з-за столу та зустрів гостей. Але він не встав. Сидів показово невдоволений.

Натомість Алла щебетала, як пташка.

Поміж зустрічних невгамовних слів взаємної показової приязні, пацан всучив їй квіти.

Він виглядав як взірцевий студент перед видачою сімейного атестата. Обов’язкові вітальні квіти, надмірні позитивні емоції, лестощі, усмішки. Звичайно - комплімент безглуздим підборам.

Як на таке можна вестися? Невже не видно цієї награності…

На ньому була сорочка у дрібну клітинку, грубі класичні джинси, на ногах – начищені важкі туфлі з тупим носком. Таким носком можна було забити когось до смерті і не помітити. Хоча… щоб когось вбити не обов’язково вдаватись до фізичних знущань.

Пацан поводив себе трохи ніяково, що з його боку мало виглядати актом поваги до чужого, незнайомого помешкання та життя.

Пффф, саме так!

Він запитав куди скласти взуття, хоча бачив як Оля поставила свої туфлі у комірчину. Роздягнувся перший, декілька разів зиркнув на кухню, але стовбичив в коридорі, поки не почув слова «проходьте».

Йому треба було це «проходьте»! Щиросердний у дрібницях, але оком не змигнеш - як вирве серце та хребет. Найцінніше – відбере без запитань.

Пацан ще з коридору простягнув руку, щоб привітатися з Максимом. Біжить, ледь не спотикається!

Максим неохоче потис долоню, але з радістю втік від розмови.

Обійняв доньку. Обіймав задовго. Чи то показати, що сильно скучив, чи то натякнути, що краще б вона сюди не приходила. Чи радше б приходила, але одна.