Розділ 15

Руслан 

Після того, як на екрані смартфона з’явилося заповітне сповіщення про реєстрацію шлюбу, Руслан вперше за довгі місяці відчув себе по-справжньому щасливим. Навіть у тісному бліндажі, під акомпанемент далеких обстрілів, він посміхався, розглядаючи скріншот з усміхненою Анею та маленькою Лізою. Проте чуття досвідченого бойового командира, яке не раз рятувало життя на нулі, підказувало: це лише затишшя перед бурею. Він відчував, як у повітрі густішає напруга, і не помилився.

Вечірню тишу розірвав різкий, неприємний дзвінок. На екрані висвітилося ім'я, від якого всередині все закипіло — Маргарита. Руслан вийшов у дальній кут проходу, де було трохи тихіше, і натиснув «прийняти».

— Вітаю з «урочистою подією», Руслане! — її голос у слухавці сочився отрутою.
— Мої адвокати щойно перевірили реєстри. Ти реально думав, що штамп у «Дії» з цією твоєю вчителькою щось змінить?

Руслан мовчав, лише жовна ходили на обличчі.

— Послухай мене уважно, — продовжувала вона, переходячи на вереск. — Це фікція! Я доведу, що це шлюб заради опіки. Ліза — моя дитина, і ніяка «нова матуся» її не втримає. Я заберу її, навіть якщо мені доведеться рознести ваш дім по цеглині!

— Заткнися, — голос Руслана прозвучав настільки низько й холодно, що навіть Петрович у кутку здригнувся. 

— Просто закрий свій рот і слухай.

Маргарита на мить захлинулася власним криком.

— Ти згадала про адвокатів? Чудово. Тоді нехай вони тобі пояснять, що тепер Аня — законний член моєї родини з усіма правами. А ще нехай розкажуть, що я подаю зустрічний позов про позбавлення тебе батьківських прав через твій борг по аліментах і той факт, що ти дитину чотири, мать їх, року не бачила.

— Ти не посмієш... — прошипіла вона.

— Я вже це зробив, — відрізав Руслан, міцно стискаючи автомат на плечі. — І запам'ятай: якщо ти ще хоч раз наблизишся до мого дому чи подзвониш Ані з погрозами — я зроблю так, що ти проклянеш той день, коли вирішила згадати про доньку. Для мене ти — порожнє місце. А Ліза — моя. Спробуєш смикнутися — я знищу тебе юридично і розмажу ще до суду. Зрозуміла?

Він не чекав на відповідь. Руслан просто натиснув «відбій» і заблокував номер. Руки трохи тремтіли, але не від страху, а від люті. Він знав: тепер він не просто воює за землю, він захищає фортецю під назвою «Сім’я».

Петрович, який весь цей час мовчки спостерігав за командиром, підійшов ближче і важко поклав руку йому на плече.
— Жорстко ти її, козаче, — тихо промовив старий. — Але правильно. З такими «хижаками» тільки мовою сили й можна розмовляти. Вони доброту за слабкість тримають. Не гризи себе. Ти тепер не просто боєць у пікселі, ти — голова дому. Те, що ви з Анею зробили — це ти їй зброю в руки дав, щоб вона могла відбитися, поки тебе немає поруч.

Петрович примружився, дивлячись на Руслана з батьківською мудрістю:

— Вона відступить, як тільки зрозуміє, що ти не боїшся. А зараз — дихни глибше і набери своїх. Їм там зараз твій спокій потрібен, а не твоя лють.

Руслан зробив глибокий вдих, виганяючи залишки люті, і набрав Аню. Щойно на екрані з’явилося її обличчя, кам’яні м’язи на його плечах розслабилися. Вона була його тихою гаванню, єдиним місцем на землі, де він міг зняти бронежилет — і зовнішній, і внутрішній.

— Привіт, дружино, — промовив він, і сам здивувався, як м’яко тепер звучить його голос. — Просто хотів почути тебе...

Вони не згадували про Маргариту. Цей вечір належав тільки їм. Руслан шепотів про те, як повернеться, як вони нарешті будуть снідати разом на кухні, а не через відеозв’язок, як він забере її та Лізу кудись до лісу, де чути лише птахів, а не виходи «градів».

Але крізь цифрові перешкоди Руслан помітив: Аня виглядає занадто блідою. Під очима залягли тіні, а рухи були якимись сповільненими.

— Анюто, ти як? — він примружився, вдивляючись у дисплей. 
— Ти якась зовсім прозора сьогодні.

— Та так, щось… — вона ніяково посміхнулася, поправляючи пасмо волосся. — Мабуть, тиск розгулявся. У нас дощі ллють третій день, небо на голову тисне. Слабкість якась, підтошнює зранку… Мабуть, це втома чи бурі, чи Меркурій не тим боком...- ледь посміхнулась.

Руслан нахмурився. Його турбота миттєво змінила тон на командний, але з нотками ніжності.
— Так, сонечко, давай без оцих «мабуть». Обіцяй мені, що завтра ж сходиш до лікаря. Що це за приколи з тиском у моєї молодої дружини? Ти мені потрібна здоровою і повна сил. Бо в мене на тебе, знаєш, величезні плани, коли повернуся, — він хитро підмигнув, змусивши її нарешті щиро засміятися. 

— Відпочивати, спати і ніяких нервів. Зрозуміла?

— Зрозуміла, командире, — тихо відповіла Аня. 
— Обіцяю: завтра висплюся, а якщо не полегшає — піду в лікарню.

Вони попрощалися на найтеплішій ноті, але в грудях Руслана залишилося дивне передчуття. Він знав Аню — вона ніколи не скаржилася на дрібниці.

Аня 

Ранок зустрів Аню різким, непереборним відчуттям нудоти. Вона ледь встигла скинути ковдру і добігти до вбиральні. Здавалося, вона «залишила там душу», безсило опустившись на холодну кахляну підлогу.

Сидячи біля унітазу і намагаючись віддихатися, Аня раптом завмерла. В голові, ніби по клацанню пальців, склався пазл. Вона почала гарячково рахувати дні. День народження Лізи в кінному клубі, вітальня, килим, захисту не було. З того часу минуло майже два місяці. Два місяці без циклу.

Серце калатало десь у горлі. Вона швидко одяглася, накинула плащ і, нехтуючи дощем, побігла до найближчої аптеки. Купила одразу три тести — щоб напевно.

Вдома, затамувавши подих, вона чекала ті кілька хвилин, які здавалися вічністю. На кожному з трьох тестів чітко, без жодних сумнівів, проявилися дві яскраві смужки.

— Боже мій... — прошепотіла Аня, закриваючи обличчя руками. Це не був тиск від дощу. Це було нове життя.

Пам’ятаючи обіцянку Руслану, вона все ж пішла до лікарні, але тепер її шлях лежав не до терапевта, а в жіночу консультацію. Після огляду та УЗД лікарка повернула до неї монітор, на якому виднілася крихітна, пульсуюча цятка.

— Ось, дивіться, матусю. Вісім тижнів. Серцебиття ритмічне, все в нормі, — лагідно сказала лікарка, роздруковуючи знімок.

Аня вийшла з кабінету, притискаючи до грудей тепле чорно-біле перше фото їхньої з Русланом дитини. Вона йшла по вулиці, посміхаючись перехожим, а в голові крутилася лише одна думка: як сказати про це чоловікові, який зараз там, під обстрілами, захищає їхнє майбутнє?