Розділ 12

Руслан 

Ранкове повітря за межами її під’їзду здалося Руслану крижаним, хоча на вулиці вже панувала весна. Він ішов швидким, карбуючим кроком, намагаючись втекти не від Ані, а від того відчуття живої людини в собі, яке вона в ньому розбудила. Кожен крок відгукувався в коліні тупим болем — реабілітація добігала кінця, і тіло нагадувало: ти майже готовий. Готовий повернутися туди, де немає місця для ніжності.

«Так краще. Для всіх», — прокручував він у голові, наче армійську установку.

Він закурив, дивлячись на свої руки. Ті самі руки, що кілька хвилин тому пестили її шкіру, тепер звично стиснулися в кулаки. Він знову все вирішив за неї. Знову побудував стіну, не спитавши, чи хоче вона бути по той бік. Але Руслан знав: на війні виживає той, кому нема чого втрачати, а він вже одного разу ледь не втратив себе.

Перед очима постало обличчя Лізи. Його маленька дівчинка, його єдиний якір. Кожного разу, коли він дозволяв собі думати про іншу жінку, в грудях прокидався липкий страх. Страх ранити доньку. Страх приручити її до когось, хто може зникнути так само легко, як зникає дим від його сигарети. І як зникла її мати з їх життя.

«Я не маю права обіцяти Ані завтрашній день, коли мій контракт вже лежить на столі, — думав він, вдихаючи гіркий дим.

— Я майор. Моє місце там, у багнюці та металі. А вона… вона заслуговує на когось, хто не буде прощатися з нею щоразу, як зазвонить телефон».

Він викинув недопалок і сів у машину. В салоні зловив фантомний аромат  її парфумів — солодкий, легкий, такий недоречними в його світі. Чи то нею так пахло його тіло.Руслан різко відкрив вікно, впускаючи ранкове повітря.

Він повертався до доньки, до свого звичного режиму, контролю і броні. Це був його вибір. Його безпечна зона. Бо там, де є почуття, завжди є ризик. А Руслан більше не міг дозволити собі програвати.

Суботній ранок у їхній квартирі зазвичай був часом тиші та вівсянки, яку Ліза їла з неохотою. Я сидів навпроти, машинально гортаючи стрічку новин у телефоні — звички з фронту нікуди не зникали: перевірити зведення, дізнатися, де «прилетіло», прикинути, скільки хлопцям ще триматися до мого повернення.

— Тату? — тихий голос доньки змусив його відірватися від екрана.

Ліза колупала ложкою кашу, не дивлячись на мене. Її русяві кучері були ще трохи розтріпані після сну.

— Що таке, сонечко? — Руслан намагався пом’якшити свій зазвичай сухий голос.

— А Аня... вона захворіла?

Руслан відчув, як у грудях щось неприємно стиснулося, наче він знову опинився під прицілом, якого не помітив.
— Ні, чому ти так вирішила? — він старався говорити рівно, але пальці мимоволі стиснули телефон сильніше.

— Вона в школі сумна. Всміхається мені, обіймає, але очі в неї... як у того собаки біля супермаркету, пам'ятаєш? — Ліза нарешті підняла на нього великі, серйозні очі. 
— Чому вона більше не приходить до нас на чай? Ти ж казав, що вона і твій друг також.

Руслан відвів погляд на вікно. Весняне сонце заливало кухню, але йому здалося, що в кімнаті стало на кілька градусів холодніше. Він готувався до розмов про війну, про поранення, навіть про смерть. Але він не був готовий пояснювати семирічній дитині, чому він власноруч виставив за двері жінку, яка змусила їх обох знову сміятися.

— Лізо, розумієш... У дорослих все трохи складніше, — він підібрав найбільш банальну і нечесну фразу. 

— В Ані багато роботи в школі, а мені скоро знову їхати. Не варто... не варто звикати до людей, які не можуть бути поруч завжди.

Ліза відклала ложку, і цей звук видався йому гучнішим за вибух міни.
— Але вона мені подобається, тату. Вона мій найближчий друг. З нею мені ....не страшно, коли ти знову стаєш справжнім солдатом.

Вона встала з-за столу, так і не доївши сніданок, і попрямувала до своєї кімнати. Біля дверей вона зупинилася і, не обертаючись, додала:

— Якщо ти боїшся, що я буду плакати, коли вона піде... то я вже плачу, бо її немає зараз.

Двері тихо зачинилися. Руслан залишився наодинці зі своєю вівсянкою, своєю «правильною» стратегією і порожнечею, яку він так старанно захищав. Його «броня» виявилася занадто важкою — вона не лише захищала, вона почала душити тих, хто був усередині.

За годину Руслан уже був на задньому дворі волонтерського хабу — місця, яке просякло запахом солярки, старої гуми та дешевої кави. Тут готували до відправки «корча» — побитий життям позашляховик, який за кілька днів мав гнати на нуль.

Біля капота порався Паша «Гітарист», його побратим, який комісувався на місяць раніше через важку контузію. Паша витирав мазутні руки об ганчірку, почувши кроки Руслана.

— О, Русе! Якими долями? — Паша щиро вишкірився, але одразу змовк, вгледівши обличчя друга. 
— На тобі лиця немає. Що, ВЛК не пропускає?
— Пропускає, — сухо кинув Руслан, спираючись на крило машини. 
— Скоро повернуся. Вже дихати в цій тиші не можу. Тут усе... несправжнє, Паш. Наче я в декораціях до чужого життя.

Він дістав цигарку, але не запалив. Дивився на те, як Паша дбайливо кладе в багажник коробки з медициною.

— Ти про декорації це кинь, — Паша став серйозним, прикурюючи. 
— Я теж так думав перші два тижні. А потім Оленка... ну, дружина моя... вона просто забрала в мене телефон, вивезла за місто і змусила мовчати два дні. Просто дивитися на річку.

Руслан криво усміхнувся.

— Тобі пощастило. Оленка тебе чекала. А я... я сам усе обірвав. З жінкою. Кажу собі, що так правильніше. Щоб Лізу не травмувати, щоб самому не розкиснути, коли знову в окоп сяду. Без прив’язок воювати легше, хіба ні?

Паша довго випускав дим, дивлячись на далеку лінію горизонту.

— Легше, Русе. Тільки питання — за що ти тоді воюєш? Якщо ти тут усе випалив, щоб «не боліло», то ти вже програв. Ми ж там тримаємося, бо знаємо: десь є тепле ліжко, наваристий борщик на столі й хтось, хто обійме так, що всі осколки всередині на місце стануть.

Він підійшов ближче і важко поклав руку Руслану на плече.

— Без прив’язок легше помирати, друже. А щоб жити — треба за щось чіплятися. Не роби з себе пам’ятник самому собі завчасно. Подивись на цю машину: вона вся в дірках, але ми її латаємо, бо вона має їхати далі. Так і ти. Латай себе, Руслане. Поки є кому допомагати.

Руслан мовчав. Слова Паші лягали на свіжі рани. Він раптом зрозумів, що його «правильна стратегія» — це просто дезертирство з власного життя. Він так боявся втратити контроль, що перестав бути живим.

— Ладно, — Руслан відштовхнувся від машини. — Бувай, Паш. Удачі з «корчем».

— Ти куди так різко? — гукнув Паша йому навздогін.

Руслан уже на ходу діставав телефон із кишені, вперше за ці дні не відкриваючи стрічку новин.
— Треба... одну дірку залатати. Поки ще не пізно.