Розділ 1 1

Руслан 

Телефон знову ледь здригнувся в руці. Я не одразу подивився.
Кілька секунд просто сидів, дивлячись у підлогу, ніби боявся, що одне повідомлення може щось остаточно змінити.

Все.

Погляд ковзнув на екран.

Аня: “Не тікай зараз. Тільки не зараз… будь зі мною в цьому.”

Я стиснув щелепу. Слова ніби вдарили прямо в груди.
Пальці зависли над екраном.

Довго.

Занадто довго.

Потім все ж написав:

“Я тут.”

Крапка.Коротко. Але чесно.

Відповідь прийшла майже одразу:

“Тоді не мовчи.”

Я повільно провів рукою по обличчю, видихнув. Погляд знову впав на Лізу. Маленька. Спокійна. Інший світ.

І я — між.

Між тим, ким був. І тим, ким стаю поруч із нею.

Пальці знову ожили:

“Я боюся, що якщо зроблю крок — назад дороги не буде.”

Кілька секунд тиші.
Довших, ніж хотілося.

Аня: “А ти хочеш назад?”

І тут я завис. Бо відповідь була занадто очевидна. І занадто небезпечна.

Я заплющив очі, вперся чолом у стиснуті кулаки.

І написав:
“Ні.”

В грудях щось різко відпустило. Або навпаки — затягнуло ще сильніше.

Телефон знову засвітився.

“Тоді не тікай від того, що вже сталося.”

Слідом ще одне повідомлення:

“Скажи мені правду. Не стримуючись.”

Я повільно підняв голову. Погляд темний, важкий.
Не намагався підбирати слова правильно. Писав так, як є:

“Я хочу до тебе. Зараз. Не думати. Не аналізувати. Просто бути поруч. Відчути, що це реально, а не тільки в голові.”

Рука вже не тремтіла. Тепер це було не про страх.Це було про вибір.

Телефон мовчав кілька секунд.
Потім:

“Тоді приїдь.”
...
Я завмер.
Погляд різко на Лізу.
Тиша кімнати стала густою. Майже відчутною. Серце гупало так, ніби зараз вирветься.
І вперше за весь цей час стало по-справжньому ясно:

Це вже не просто слова.

Я різко піднявся.
Рух — ще до того, як до кінця встиг подумати.Серце гупало в скронях.Погляд знову на Лізу.Я повільно підійшов до ліжка, нахилився, обережно поправив ковдру. Провів пальцями по її волоссю — ледь-ледь, щоб не розбудити.Затримався.На секунду довше, ніж треба.

— Пробач… — майже беззвучно.

Випрямився різко, ніби якби затримався ще — передумав би.
Телефон у кишеню. Ключі.
Двері зачинились тихо, але цей звук в голові прозвучав як постріл.

Ніч зустріла холодом.
Повітря вдарило в легені різко, витверезило. Я швидко йшов до машини, навіть не дивлячись по сторонах. Наче якщо зупинюся — все розсиплеться.

Сів за кермо.
Руки на кермі — напружені.
Двигун загуркотів.
І тільки тоді на секунду завмер.
Останній шанс не їхати.
Останній шанс залишитись тим, ким був. Я стиснув щелепу.

— Пізно.

Газ.

Дорога розмивалась у світлі фар. Місто спало. В скронях пульсував її голос. Її слова. Її “будь зі мною в цьому”.
Я ловив себе на тому, що їду швидше, ніж зазвичай.
Наче боявся, що якщо запізнюсь — щось зникне. Або вона передумає. Або я.

Повідомлення.
Світло екрана на мить розрізало темряву салону.

Аня: “Ти правда їдеш?”

Я навіть не гальмував.
Коротко:
“Так.”
Крапка.

Через кілька секунд:
“Я чекаю.”

Загальмував біля її будинку.
Двигун ще працював. А я — ні.
Руки на кермі. Дихання важке.
Погляд у вікна.
Вона там.
Реальна.
Не в голові.
Не в повідомленнях.

Тут.

Я повільно заглушив мотор.
Тиша в машині накрила різко.
І разом із нею — усвідомлення.
Назад дороги вже немає.

Двері під’їзду.Сходи.Кроки глухо віддавались у тиші. Кожен поверх — як удар серця.Я зупинився біля її дверей.
Підняв руку.

І завис.
Секунда.
Дві.
Три.

Серце гупало так, що здавалося — вона чує по той бік.
Я вже хотів постукати—
Як двері відчинились самі.
Вона стояла навпроти.
Боса.
У світлі з квартири.
Волосся трохи розтріпане, очі темні, глибокі. І в них — те саме, що в мені.

Страх.

І бажання.

Ми мовчали.
Декілька секунд, які тягнулись вічність. Погляди сплелись.
Без захисту. Без ролей.
Без можливості сховатися.
Я зробив крок вперед.
Вона стояла.

— Пізно тікати, так? — тихо, майже пошепки

Я криво всміхнувся, але в цьому не було легкості.

— Я навіть не намагаюсь.

Ще півкроку.
Між нами — дихання.
Її. Моє.Змішане.
Я підняв руку.
Зупинився в сантиметрах від її обличчя. І вона сама скоротила цю відстань.
І це було все.

Її подих торкнувся моїх губ раніше, ніж сам поцілунок.
Гаряче.Небезпечно близько.
Я ще тримав цю тонку межу — останню, крихку.А потім вона зникла.

Вона сама потягнулась першою.

І це було не обережно. Не несміливо.Це було як відповідь на все, що між нами накопичувалось. Її губи — різко, жадібно.

Я не стримався.

Рука миттєво лягла їй на потилицю, притягнув ближче, глибше, ніби боявся, що вона зникне, якщо відпущу.
Двері за спиною тихо зачинились — чи вона їх зачинила, чи я — я навіть не зрозумів.Світ звузився до неї.

Тільки до неї.

Вона відступила на крок назад, тягнучи мене за собою в квартиру, не розриваючи поцілунку.

Я йшов.
Без опору.
Без думок.
Руки самі знайшли її — талію, спину, відчуття тепла крізь тканину.Вона видихнула мені в губи — тихо, але з напругою, яка пробігла по тілу, як струм.
— Ти навіть не уявляєш… — прошепотіла, але я не дав договорити.

Знову поцілунок.Глибший.
Нетерплячий.Всі слова вже були зайві.Ми натикались один на одного в напівтемряві, ледь чіпляючи меблі, але не зупиняючись.

Наче якщо зупинимось — прийде розум.А він зараз був ворогом.

Я підхопив Аню під стегна. Різко.
Але вона не відсахнулась.
Навпаки — ще ближче, ще сильніше.Її пальці стиснули мою футболку, ніби вона теж боялась, що я зникну.Поцілунки стали уривчастими, жадібними, майже голодними.

Дихання збивалося.

— Русланчику...— видихнула вона, і в цьому було більше, ніж просто ім’я.

Я на секунду зупинився.
Подивився в її очі.
Темні.
Глибокі.
Без жодного бар’єру.

Вона лише похитала головою.
Майже непомітно.

— Не зупиняйся. Не зараз. Будь зі мною.

І цього було достатньо.
Остаточно. Я знову притягнув її до себе, вже без стримування, без пауз, без страху виглядати занадто. Бо ми обидва вже перейшли крайню межу.
І дороги назад не було.