Розділ 10

Аня

Я завмерла на його грудях.
Щось у його словах зачепило глибше, ніж я була готова дозволити.

— Не перебільшуй, — тихо сказала я, провівши пальцем по його плечу, ніби граючись. — Просто ім’я… просто форма.

Руслан тихо хмикнув.

— Ні, — він похитав головою і подивився на мене вже зовсім інакше. Без усмішки. — Не просто.

Я підняла очі.

І вперше за весь цей час побачила, що його маски і ролі надломилися....

— Ти так дивишся, ніби це щось серйозне, — спробувала пожартувати я, але голос підвів.

— А якщо серйозне? — тихо.

Пауза зависла між нами.
Тепла, ще наповнена диханням, але вже напружена. Я повільно піднялась на ліктях, відсторонюючись рівно настільки, щоб бачити його обличчя.

— Руслане… — почала я вже інакше.

Він одразу це вловив.
Ледь помітно стиснув щелепу.

— От, — криво посміхнувся він. — Знову “Руслане”.

Я опустила погляд.
— Не починай, — тихо сказала. — Ти ж сам розумієш, що це… це все не може бути…

— Чим? — різко перебив він.

Я затнулася.

Бо не знала, як правильно назвати це.
Помилка? Слабкість? Порятунок?

— Простим, — видихнула нарешті.

Руслан різко сів, змусивши мене з’їхати з нього на бік.
Він провів рукою по обличчю, ніби стираючи щось невидиме.

— А я і не хочу простого, — сказав вже спокійніше, але глухо. — Я, якщо чесно, взагалі не пам’ятаю, коли в мене в житті було щось просте.

Я сіла поруч, підтягнувши простирадло до себе.

— І тому ти вирішив ускладнити ще більше? — тихо.

Він повернув голову.
Подивився прямо.
— Ні, — пауза. — Тому що ти вже все ускладнила, коли сказала “Русланчику”.

Я не втрималась — ледь усміхнулась.

— Це звучить як звинувачення.
— Це і є звинувачення, — серйозно відповів він. — Бо тепер я не зможу робити вигляд, що це просто…

Він не договорив.

Але й не треба було.

Я дивилась на нього і вперше відчула не тільки тепло і потяг.
А ризик.
Справжній.

— А якщо я не готова до цього “не просто”? — тихо спитала я.

Руслан не відповів одразу.
Він повільно провів пальцями по моїй щоці — вже не пристрасно, а майже обережно.

— Тоді скажи це зараз, — тихо. — Щоб я зміг ще зупинитися.

Пауза.

Довга.

Небезпечна.

Я дивилась йому в очі… і не могла сказати.

Він видихнув. Ледь помітно.

— От бачиш, — прошепотів.

І в цю секунду стало зрозуміло:
ми вже перейшли ту межу, де можна просто повернутись назад.

Він підвівся майже різко. Ніби запізнився кудись. Ніби занадто довго дозволив собі залишатися тут.

Футболка лягла на плечі швидким, відпрацьованим рухом. Потім шкірянка. Він навіть не дивився на мене, поки вдягався — тільки коли вже провів рукою по потилиці, коротко видихнув і обернувся.

— Я поїду, — сказав просто.

Без «треба».
Без пояснень.

Я кивнула, трохи сильніше стискаючи простирадло біля грудей.

— Добре.
І це «добре» прозвучало занадто спокійно.

Майже правильно.

— Ліза чекає, — додав він, ніби для себе.

Я лише ледь усміхнулась куточком губ.
— Вона має.

Він затримав погляд на мені довше, ніж треба було для цієї розмови.

Ніби намагався щось вичитати.
Чи переконатися.

— Я напишу тобі, — сказав раптом.

Я різко похитала головою.
— Не треба.

Він мовчав кілька секунд. Потім кивнув, ледь посміхнувшись, але в цій усмішці не було легкості.

— Добре, — сказав тихо. — Як скажеш.

Він підняв ключі, що мабуть випали з його кишені. На секунду завмер біля дверей.

Я чекала. Сама не знаю — чого.
Але він нічого не сказав.

Не повернувся.

Не підійшов.

Просто вийшов.

Я ще кілька секунд дивилась на двері, ніби вони могли щось пояснити.

Потім повільно видихнула.
І тільки тоді дозволила плечам опуститися. Тиша не накрила одразу. Вона підкралась поступово.

Спочатку зник звук його кроків.

Потім — відчуття його присутності.

Потім — навіть тепло з ліжка почало віддалятися.
Я провела долонею по місцю поруч.

Порожньо.

І від цього — занадто ясно.

Я підвелась, сіла на край ліжка, обійнявши коліна руками.

Все під контролем.

Стало аж смішно, гіркий клубок збирався в горлі. 

— Так, звісно, — тихо сказала я сама собі.

Контроль — це не коли ти лежиш в ліжку з чоловіком, якого навіть не збиралася знову впускати в своє життя.
Контроль - це коли ти можеш вчасно зупинитись.
Контроль — це коли слова нічого не змінюють.

Але десь всередині вже розросталося інше відчуття.
Не паніка.
Не жаль.

Очікування.

Небезпечне.
Бо воно означало тільки одне:
я вже чекаю, що він повернеться, але зізнатися собі в цьому вартувало титанічних зусиль.

Я сама не пам’ятаю, як заснула.
Ніби просто в якийсь момент думки стали важчими за мене — і провалились у темряву.
…
Я стояла в класі.
Тому самому.
Світло було приглушене, майже вечірнє, хоча я точно знала — урок ще не почався.

Порожньо.

Ні дітей, ні шуму, ні життя.

Тільки я.

І дивне відчуття, що хтось має зайти.

Я підійшла до дошки, провела пальцями по холодній поверхні.
Крейда лежала на місці.

Все, як завжди.

І водночас — не так.

За спиною скрипнули двері.
Я завмерла. Серце вдарило сильніше. Я знала, хто це.
Ще до того, як обернулась.

— Запізнився, — тихо сказала я, не дивлячись.

Кроки. Повільні. Впевнені.
Зупинились зовсім близько. Занадто.

— Ти ж не почала без мене? — знайомий голос, тихіший, ніж зазвичай.

Я обернулась.
Руслан.
Але не зовсім той.
Без форми.
Без тієї жорсткості.
І водночас — ще небезпечніший.
Бо ближчий.

— Це школа, — сказала я, ніби нагадуючи і йому, і собі. — Тут все має бути… правильно.

Він ледь усміхнувся.

— А ти впевнена, що хочеш “правильно”?

Я відкрила рот, щоб відповісти…
Але не змогла.Слова ніби зникли. Він зробив ще крок.

І раптом клас змінився.
Стіни ніби посунулись, світло стало теплішим, м’якшим.
Небезпечнішим.

— Руслане, — сказала я вже тихіше.

Він зупинився.
І подивився так, як дивився там… у реальності.

— От знову, — тихо.
Я опустила очі.

— Тут не можна інакше.
— А там? — одразу.

Пауза. Я підняла погляд.
І раптом побачила… На останній парті сиділа Ліза. Маленька. Тиха. І дивилась прямо на нас.
Без усмішки. Просто дивилась.
Моє серце різко стиснулось.

— Вона… вона не має це бачити, — прошепотіла я, відступаючи назад.

Руслан обернувся.Поглянув на неї. І щось у його обличчі змінилось. Наче його розірвали на дві частини. Я скористалась цим. Зробила крок назад.

Ще один.

— От бачиш, — сказала я тихо, але вже твердіше. — Це неправильно.

Він знову повернувся до мене.
— А ти все ще тут, — відповів спокійно.

І в цю секунду я зрозуміла: я не виходжу.
Не йду.
Стою.
Вибираю залишитись.

Ліза повільно встала з місця.
І почала йти до нас. Крок.
Ще крок. Маленькі, тихі.
Але кожен — як удар.

— Зупинись… — прошепотіла я, але не зрозуміла, кому саме.

Їй.

Йому.

Чи собі.

Руслан не рухався. Тільки дивився. На мене.

Знову вибір.
Прямо тут.

Я прокинулась.

Я різко сіла в ліжку, важко дихаючи. Темрява кімнати.
Тиша. Справжня. Я провела рукою по обличчю.Серце калатало так, ніби все це було насправді.

— Чудово… — хрипко прошепотіла я.
— Тепер ще й сни.

Я відкинулась назад, дивлячись у стелю.І одна думка не давала спокою.

Я не пішла.

Навіть уві сні — не пішла.