Розділ 9

Аня

Я втекла, як остання боягузка, поки мала таку можливість.  Притулилась спиною до дверей і заплющила очі.

Тиша.

Але не спокій.

Його дотик досі був на шкірі. Його пальці. Його подих.
Його губи.
 

Я різко вдихнула і провела рукою по обличчю, ніби могла стерти це відчуття.

Не могла.

Навпаки — стало ще яскравіше.
Я повільно пройшла в кімнату, зняла піджак, кинула його на стілець. Одягла просту майку і сірі спортивних.

Рухи механічні.

Думки — ні.

Все поверталося уривками.

Як він дивився. Як мовчав. Як зірвався. Як не зупинився одразу. І як зупинився потім.
Я опустилась на край ліжка і вперлась руками в матрац. Серце досі билося швидше, ніж потрібно.

— Що ти робиш… — прошепотіла сама собі.

Але відповідь була чесною.
 

Я не зупинила його.

І це лякало більше, ніж сам поцілунок. Я провела пальцями по губах. Там ще ніби залишалось його тепло. І разом із цим — щось нове. Незвичне.

Потреба.

Я різко підвелась і підійшла до вікна, відкрила його. Холодне повітря вдарило в обличчя.

Не допомогло.

Всередині все одно було гаряче.

Занадто.

Я сперлась руками об підвіконня і заплющила очі.
Перед очима знову він.

Його голос. Його “пізно”.

І це прокотилось хвилею по всьому тілу.
Я стиснула пальці сильніше.
— Це помилка… — тихо.

Але навіть у власному голосі не було впевненості.
Бо якщо це помилка — чому мені хотілось, щоб він не зупинявся?
Чому мені хотілось ще?

Руслан 

Я не поїхав одразу. Сидів у машині. Дивився в темряву перед собою. І намагався не думати.

Погана ідея.

Бо варто було лише на секунду відпустити контроль —
і в голові знову вона.

Її губи.

Її подих.

Те, як вона не відсторонилась.

Я різко видихнув і вдарив долонею по керму.
— Чорт…

Це вже не просто бажання. Це гірше.
Я провів рукою по обличчю, намагаючись зібратись.
Не виходило. Я звик тримати все під контролем.
Звик відрізати, якщо треба.

Але тут…

Я навіть не хотів різати. Я хотів повернутись.
Це усвідомлення вдарило жорстко.
 

Я витягнув телефон.
Відкрив чат.
Закрив.
Знову відкрив.
Пальці зависли над екраном.
І що ти напишеш?
Я стиснув телефон сильніше.
І зробив те, що роблю рідко.
Не подумав до кінця.
Набрав.
Гудок.
Ще один.
Серце билося повільно, але важко.

— Алло… — її голос. Тихий. Трохи розгублений.
Я заплющив очі на секунду.

І сказав чесно:
— Я не доїхав.
Пауза.
— Що?
— Я не поїхав, Ань.

Тиша з її боку стала іншою.
Живою.

— І що це означає? — тихіше.
Я видихнув.
— Що я зараз або поїду…
— або піднімуся до тебе.

Чесно. Без прикрас.
Знову тиша.

Кілька секунд, які розтягнулись.
— Руслане… — в її голосі було попередження.
І щось ще.

— Скажи, щоб я поїхав, — тихо.
Я дав їй вихід.
Останній.
Бо якщо вона скаже — я поїду.
Змушу себе.

Пауза.
Довша.

І потім:
— Ти ж все одно не послухаєш.
Ледь чутно.
І цього вистачило.
Я відкрив очі.
Погляд став чітким.
Рішення — простим.
— Тоді не зупиняй, — сказав я тихо.
І скинув виклик.

Вийшов з машини.
Двері під’їзду відчинились важче, ніж зазвичай.
Або це мені так здалося. Кожен крок — усвідомлений.
Без сумнівів. Бо я вже знав:
Цього разу я не зупинюсь на півдорозі.

Двері відчинились майже одразу. Ніби вона стояла за ними. Ніби чекала. Я не сказав нічого. Просто дивився.
І цього вистачило, щоб повітря між нами стало важким.

Вона теж мовчала.

Тільки подих трохи швидший, ніж зазвичай.

Я зробив крок всередину.
Двері за спиною зачинились глухо.

І в цю секунду стало ясно — назад дороги немає.

— Чому ти не поїхав… — тихо.

Я повільно наблизився.
— Ти ж не зупинила.

Чесно. Без зайвого. Вона не відступила.Жодного кроку.
І це зірвало останнє, що ще тримало. Я зупинився впритул.
Настільки близько, що відчував тепло її тіла навіть крізь одяг.
Погляд ковзнув по її обличчю.

Очі.

Губи.

Знову губи.

Чорт…

— Скажи ще раз, що це помилка, — тихо, майже в неї в губи.

Я давав їй шанс.
Останній.
Вона дивилась прямо.

— А ти підеш?
Я ледь усміхнувся.
Без радості.
— Ні.

І цього вистачило. Я поцілував її. Без пауз. Без обережності.
Так, як хотів ще в машині.
Рука миттєво лягла на її талію, притягуючи ближче — ще ближче, ніби відстань між нами дратувала фізично. Вона відповіла. І це добило. Остаточно. Контроль розсипався швидше, ніж я встиг за нього вчепитись. Я провів рукою по її спині, відчуваючи, як вона напружується під дотиком — і водночас не відходить.Навпаки.
Це було як відповідь без слів.
Я відірвався на секунду, важко вдихнув, дивлячись їй в очі.

— Ти розумієш, що робиш?.. — голос хрипкий, нижчий.

Не звинувачення.Факт.
Бо я вже не зупинюсь.І вона це бачить. Відчуває. Я знову нахилився, але цього разу повільніше.

Наче давав їй час передумати. Але вона тільки тісніше горнулась до мене.
І цей момент — короткий, тихий — був гірший за будь-який вибух.
Бо це був вибір.

Її.

Мій.

Наш.

Я провів пальцями по її щоці, затримався, ніби запам’ятовуючи. І тільки потім знову поцілував. Глибше. Триваліше. З тим самим напруженням, яке вже не ховалося, не маскувалось.
Воно було між нами відкрито.
Я відчував її ближче з кожною секундою — і цього все одно було мало.

Завжди мало.

— Чорт… — видихнув тихо, впираючись лобом в її.

Дихання збилось.

Думки — теж.

— Я ж зупинявся… — хрипко.

Наче виправдання.
Наче попередження.
Але вже запізно.
Рука сильніше стиснула її, притягуючи ще ближче.
Бо відпустити зараз — означало б програти остаточно.

А я вже й так програв.

Просто ще не до кінця це визнав.

Я заплющив очі на секунду.
І вперше чесно подумав:
Я не хочу зупинятись.

— Руслане… — прошепотіла вона, трохи тихіше, майже зупинивши дихання, — не відставай… будь ближче.

Її погляд горів, тіло притискалося до мене, руки ковзали по плечах і спині, ніби запрошуючи діяти.

— Русланчику... — ще тихіше, ще відвертіше і я поплив.

Мені хотілось цілувати її скрізь і відразу.Її тіло так і манило мене, кожен дотик, кожен рух — сигнал, що можна йти далі.
Я відчував, як вона віддається, як тіло шукає контакту, і це руйнувало мої залишки стриманості.
Кожен поцілунок, кожен легкий стогін, кожна відповідь шкіри — і я вже не міг чекати.