Розділ 8

Аня

Двері вчительської відчинились різко.

— Аню… це тобі.

Я підняла голову — і завмерла.

У руках секретарки був букет. Стриманий. Не святковий.
Ніби його обирали не для галочки — а довго, мовчки, вагаючись.

Серце стиснулося ще до того, як я запитала:

— Хто передав?
— Чоловік. Військовий… Сказав, що ти зрозумієш.

Звісно.

Пальці торкнулися холодних пелюсток.

Руслан.

Без записки. Без підпису.
Як завжди — сказати все і нічого водночас.

Губи стиснулися.
— Дякую, — тихо сказала я, але вже не їй.

Він чекав біля школи.

Я помітила його ще здалеку — спершу машину, потім постать, і тільки тоді — його самого.

Наче нічого не було. Наче не було ночей, ні  повідомлень, тиші.

Я могла піти.

Але пішла до нього.

— Це ти? — кивнула в бік школи.

— А ти ще когось знаєш, хто носить форму? — рівно.

Я видихнула.
— Навіщо квіти?

Його погляд був прямий. Трохи важчий, ніж зазвичай.

— А що, не можна?

— Можна. Але ти ж не робиш нічого просто так.

Кут його губ ледь смикнувся.
— Ти теж.

Це вдарило точніше, ніж я очікувала.

Я обійшла його.
— Дякую за квіти.

І майже пройшла повз. Майже.
Його рука різко зловила мою.
Тепло обпекло шкіру.

— Ань.
Я завмерла.

Його голос був тихіший. Небезпечніший.

— Ти писала.

— Ти читав.

— Читав.

Я повільно обернулась. Ми стояли занадто близько.

— І?

Його пальці трохи сильніше стиснули мою руку.

— І нічого.

Брехня.
Я це відчула.

— Тоді відпусти.

Але він не відпустив. Щось усередині мене різко обірвалося.

— Ти спеціально? — голос затремтів, але я не відвела погляду. 
— Отак… тримати, мовчати, робити вигляд, що нічого не відбувається?

— А що відбувається? — холодно.

— Не прикидайся, Руслане.

Він різко зробив крок ближче.

— Не вчи мене.
— Тоді не лізь у моє життя!

Слова вилетіли різко. Боляче.
Його рука відпустила мою — щоб у наступну секунду впертися в стіну позаду мене.
Я не встигла навіть вдихнути.
Тепер він був надто близько.
Занадто.

— Це твоє життя? — тихо, майже крізь зуби. — Писати мені ночами і вдень робити вигляд, що ти сильна?

— Я хоча б чесна, — прошепотіла я.

Він нахилився ще ближче.
Його подих торкнувся моєї шкіри.

— Не бреши собі.

Тиша.
Глуха. Напружена.
Серце билося так голосно, що, здавалося, він його чує.

— Тоді скажи… — я не відвела очей. — Що це?

Його погляд повільно опустився на мої губи.
І в ту секунду все стало очевидно.
Він не відповість.
Не словами.
Я мала його відштовхнути.
Мала.
Але не зробила цього.
І саме це стало точкою неповернення.

Його пальці торкнулися моєї щоки — обережніше, ніж я від нього чекала.

Контраст із усім, що було до цього, пробив сильніше за будь-яку грубість.

Секунда.

Ще одна.

І потім він поцілував.

Різко.
Ніби злість і бажання переплелись в одному русі.
Я здригнулась — але не відсторонилась.
Навпаки.
Відповіла.
Не ніжно. Не обережно.
Так само чесно, як усе між нами.
Його рука сильніше притиснула мене до себе, ніби він боявся, що я зникну.

А я боялась зовсім іншого — що якщо він зараз відпустить, я більше не зможу повернутись до тієї себе, яка була до цього.

Повітря не вистачало.
Думок — теж.
Лише відчуття.
І вперше — без масок.

Коли він трохи відсторонився, між нами залишилось всього кілька сантиметрів.

Його лоб торкнувся мого.
— Це нічого? — тихо, хрипко.

Я ледь усміхнулась, ще не відходячи.

— Ти сам скажи.

Але відповідь ми вже знали.
І саме це було найнебезпечніше.

Руслан 

Двигун працював рівно.
Занадто рівно для того, що відбувалося в мені.
Я дивився на дорогу, але бачив не її.

Її губи.

Те, як вона відповіла.
Без страху. Без гри.

Чорт.

Я стиснув кермо так, що побіліли пальці.
Вона сиділа поруч.
Тихо.

Але її тиша не заспокоювала — вона давила. Я відчував її шкірою, нервами, диханням. Навіть не торкаючись — і це було найгірше.Бо варто було лише згадати, як вона була близько…

Як її тіло відгукнулося.

Як вона не відштовхнула.

В грудях різко потягнуло.

Я хотів її.
Не “подумати”, не “згадати”.
Хотів.
Тут і зараз.

Я різко вдихнув і провів язиком по губах, ніби там ще залишився її смак.

— Адреса не змінилась? — голос вийшов нижчий, ніж треба.

— Ні.
Коротко.

І знову ця тиша. Я глянув на неї. Погана ідея.
Її профіль. Лінія шиї.

Те, як вона сидить — напружена, але не відсторонена.
Вона теж це відчуває. Я стиснув щелепу і різко повернув погляд на дорогу.

Зберися.

Але не виходило.
Я ловив себе на тому, що думаю не про дорогу.
А про те, як вона була притиснута до мене.
Як легко вона могла б бути ще ближче.
І наскільки мені цього хотілось.

— Не треба, — тихо сказала вона.
— Що?
— Гнати.

Я навіть не помітив, як додав швидкість.
Видихнув і трохи пригальмував.

— Ти завжди так робиш? — її голос знову.
— Як?
— Коли щось відбувається… тікаєш.
Я усміхнувся коротко.

— Це не втеча.
— Тоді що?
Я на секунду замовк.

— Контроль.

Вона повернула голову.
Я відчув це, навіть не дивлячись.
— І виходить?
Я стиснув кермо сильніше.
— Раніше — так.