Розділ 7

Руслан

Телефон блимнув на тумбочці, і я швидко його підняв. На екрані з’явилася мама.

— Сину… — її голос тремтів. — Як ти?
— Привіт, мамо… — спробував звучати спокійно, але серце глухо билося в грудях. — Лікарі кажуть, що все під контролем.
— Стан стабільний? — вона раптом схопилася руками за груди. — А нога… вона сильно болить?
— Біль є, — промовив я тихо, — але терпимо. Лікарі поруч, все добре.

На екрані з’явилася Ліза. Її очі блищали, губи тряслися.

— Тату… тату! — вона стиснула аркуш у руках. — Дивись, ми з Анею намалювали для тебе!

Я нахилився до телефону. Малюнок сяяв яскравими фарбами: сонце, високі дерева, маленькі пташки поміж гілок. Щось у грудях защеміло.

— Вау… — промовив я, намагаючись посміхнутися. — Це… це справді чудово.

— Ти… тобі не боляче? — Ліза дивилася на мене великими очима, і голос її трохи тремтів. — Нога… сильно?

— Лізо… — я глибоко вдихнув, — трохи болить, але я терплю. Ти не хвилюйся.

Ліза знову підняла малюнок ближче до камери:
— Тато! Дивись! Сонце! Дерева! Ми хотіли, щоб ти посміхнувся!

— Я посміхнувся, Лізо… — голос зірвався від хвилювання. — Дуже гарний малюнок.

— Але… якщо тобі боляче, ми з Анею можемо намалювати ліки для ноги! — дівчинка голосно заридала, і очі заблищали від сліз.

Я відчув, як щось у грудях стискається.

— Лізо… — сказав я, спробувавши взяти себе в руки. — Не плач. Я витримаю. Я ж справжній солдат, пам’ятаєш?

Ліза ще кілька секунд показувала малюнок, шепотіла щось про сонце, дерева і пташок. Я слухав і відчував, як страхи і біль трохи відступають, бо вони були тут, хоч і через екран.

— Я обов’язково одужаю, — тихо промовив я, більше собі, ніж комусь. — Щоб скоро побачити вас обох…і її (вже подумки).

Я закрив очі на мить і відчув, як серце стискається: навіть на відстані Аня була поруч, в кожному штриху цього малюнка, в турботі про Лізу, в тихій присутності, яку я ще не міг дозволити собі визнавати. Ця жінка була ближчою, ніж мені здавалося насправді.

Дні тяглися, як смола. Одні маніпуляції змінювалися іншими, операції, крапельниці, уколи таблетки, безкінечний потік білих халатів, все довкола стало білим тлом. Але я дотримувався свого слова . Я поступово одужую.

Сидівши на ліжку, я дивився на стіну палати, відчуваючи тишу, яка тисла сильніше за будь-який біль. Нога більше не пекла так, як на початку — лікарі зробили все, щоб врятувати її. Але кожен рух дався важко, і я боявся, що реабілітація ніколи не закінчиться.

Телефон лежав поруч. Я міг би зателефонувати Ані, написати щось коротке, просто щоб знову побачити її повідомлення .Але не робив цього. Тепер мені хотілося більшого.

Я хотів сказати їй усе: про біль, про страхи, про те, що іноді серце болить сильніше за тіло.

Хотів розповісти про те, як складно бути обмеженим у рухах, як страшно втратити контроль над собою. І водночас хотів бути ближче до неї, бо відчував, що без цього не зможу дихати.

Стиснув телефон у руках і подумав:
— Хочу, щоб вона бачила мене справжнього… не сильного, не завжди впевненого, а такого, яким я є зараз. Бо тільки вона може дати відчуття безпеки, яке я шукаю.

Серце калатало. Я глибоко вдихнув і уявив, як буду повертатися додому. Як Ліза обійме мене, заскочивши на шию. Як я випадково десь побачу її. Хоча може то і не буде випадковістю. Не можна більше ховатися. Не можна більше чекати.

І вперше за довгий час відчув, що готовий. Готовий зустріти її, готовий дозволити собі бути слабким і водночас сильним для тих, кого люблю.

Тиша палати більше не тиснула. Вона стала очікуванням. Очікуванням повернення додому.