Розділ 6

Аня

Телефон задзвонив несподівано. Глянула на годинник майже одинадцята. І щось всередині стиснулося, відчуваючи недобре .
Дзвонила Галина Іванівна, о такій то годині, точно щось трапилось. Я відповіла вже тремтячими пальцями.
— Алло?
Кілька секунд — тиша. Лише важке дихання у слухавці.
— Ганно Сергіївно... Аню? — голос жінки був зірваний, тремтів.
— Так…
Я різко сіла. Пальці вчепилися в край тумби.
— Що сталося?..
Тиша. І потім — те, що розрізало все навпіл:
— Він у госпіталі… поранення… важке…
Далі слова губилися, змішувалися з плачем.
— Я не знаю, як сказати Лізі… вона ж маленька… вона питає, коли тато подзвонить… А я… я не знаю, що їй казати…
Заплющила очі. На секунду. Лише на секунду, щоб не впасти прямо тут.
Серце билося дико.
— В якому він госпіталі? — чітко, майже різко.
Жінка назвала місто.
— Я… я поїду до нього , — сказала, вже піднімаючись. Нічого не пояснюючи, просто факт, та Галина Іванівна і не вимагала.

Я не пам’ятала, як збиралася. Як викликала таксі. Як їхала.
В голові билося лише одне:

Ти ж не відповів… ти ж мовчав…

І від цього було нестерпно.

Госпіталь

Запах ліків, білий світ, чужі обличчя. Я не любила лікарні ще з дитинства, але зараз рішуче йшла коридором назустріч чоловіку в білому халаті.

— Мені потрібен лікар Руслана Кравченка.

Голос здавався рівний. Занадто рівний.
Чоловік у халаті зупинився, подивився уважно.

— Ви родичка?

Пауза.

— Я… близька людина..- збрехала я навіть не знітившись, бо я справді вже вважала його близьким, тож це не зовсім брехня.

Він зітхнув, ніби вирішуючи, скільки можна сказати.

— Поранення важке. Осколкове. Значна крововтрата. Ми стабілізували стан, але…

Це «але» зависло в повітрі.

— Але.., — повторила я за лікарем.

Чоловік подивився прямо в очі.

— Є висока ймовірність ампутації ноги. Ми робимо все можливе, щоб зберегти, але гарантій немає.

Світ звузився до однієї точки. Кивнула. Раз. Повільно.

— Я можу його побачити?
— Недовго.

Руслан 

Я лежав, дивлячись у стелю.
Коли двері відчинилися,  навіть не повернув голову одразу, думав медсестра з черговою дозою обезболу.

А потім… Я відчув.
Не звук. Не кроки.

Її.

Повернувся.

І на секунду щось майнуло в очах — живе, тепле, справжнє.
Але зникло так само швидко.

Обличчя стало жорстким. Холодним.

— Ти що тут робиш? — рівно, без емоцій.

Аня завмерла на порозі.
— Я… - якось знітилась вона.

Ковзнув по ній поглядом. Швидко. Відсторонено.

— Дарма приїхала, — кинув. — Тут і без тебе справляються.

Вона підійшла ближче. Повільно.

— Я знаю, що ти поранений…

— І що? — перебив різко. — Це війна. Тут всі поранені.

Грубо. Жорстко. Навмисно.
Відвернувся до вікна.

— Не треба цього, — коротко.

Аня стояла зовсім поруч, варто лише протягнути руку..

— Я писала тобі…

Усміхнувся. Криво.
— Бачив.

Тиша.

— І не відповів, — тихо.

— Значить, не було чого, — різко відрізав.

Вона здригнулася.
А я стискав зуби так, що аж щелепа боліла.

Бо кожне слово — через себе.
Бо кожен погляд на неї — це слабкість, яку не мав права дозволити.

— Тут норм догляд, — кинув  холодно. — Медсестри справляються.

Спеціально.
Хотів відштовхнути.
Зачепити.
Зробити боляче.
Щоб вона пішла.
Щоб не дивилася так.
Щоб не залишалася.

— Тобі не треба тут бути.

Останній удар.
Аня мовчала.

Лише дивилася на мене — довше, ніж я міг витримати.
І вперше за весь цей час у його погляді щось здригнулося.

На секунду.

Майже непомітно.

Бо як би  не намагався…
Вона все одно була тією, кого  не зміг викреслити.
Навіть зараз.

Вона мовчала ще кілька секунд.
Дивилась на нього так, ніби намагалася запам’ятати — не цього холодного, різкого чоловіка перед собою, а того, кого знала раніше.

Потім повільно кивнула.
— Добре.
Це «добре» прозвучало тихо. Занадто тихо.

Вона розвернулась до дверей, але на мить зупинилась.
— Я зайду завтра.

Руслан фиркнув. Коротко, різко.
— Не варто.

Вона не відповіла. Просто вийшла.
Двері зачинились.
І разом із цим щось всередині нього різко обвалилося.
Тиша в палаті стала глухою.
Він ще кілька секунд дивився на двері, ніби чекав, що вона повернеться. Що скаже щось. Що не послухається.

Але ні.

— Чорт… — тихо, крізь зуби.

Він різко провів рукою по обличчю, відчуваючи, як злість накочує хвилею.
Не на неї.
На себе.
Бо вона пішла.
Спокійно. Без істерик. Без сцен.
І це чомусь вдарило сильніше, ніж якби вона кричала.

— Та що ж ти така вперта… — буркнув він, але в голосі вже не було злості.

Була інша штука. Небезпечна.
Вона сказала, що прийде завтра.
І він раптом чітко зрозумів:
вона прийде.
І якщо він її не зупинить — вона залишиться.

А цього не можна було допустити.
Не зараз.
Не в такому стані.
Не з таким майбутнім.

Він перевів погляд на свою ногу. Забинтовану. Нерухому. Чужу.

— Ні… — тихо. — Ні, ти сюди не зайдеш.

І тоді в голову прийшла думка.
Різка.
Дурна.
Жорстка.
Але, чорт забирай, ефективна.

Він навіть криво усміхнувся.
— Оце ти, Кравченко, придумав…мудак... — видихнув, дивлячись у стелю.

Йому це не подобалось.

Але він уже вирішив.

Ранок
Світло різало очі.
Палата пахла ліками і чимось ще — свіжим, чужим.

Медсестра щось перевіряла біля крапельниці, коли він її покликав.

— Слухай… допоможеш?

Вона обернулась.
— Так, що потрібно?