Розділ 5

Аня

Вечори стали дивно однаковими.
Квартира зустрічала її тишею, яка вже не заспокоювала, а тиснула. Я роздягалась повільно, ніби тягнула час, щоб не залишатися наодинці зі своїми думками. Чайник кипів довше, ніж потрібно. Світло  вмикала не одразу — напівтемрява здавалася чеснішою.

Телефон лежав поруч.
Завжди поруч.
Я знала, що він прочитав. Галочки з’являлися майже одразу. І від цього було ще гірше.

Це стало звично: сідала на диван, підтискала ноги під себе, вкривалась пледом і відкривала наш діалог. Читала свої ж слова знову і знову, ніби могла знайти там відповідь, яку він не написав.

"Я хвилююсь за тебе…"

— Дурна… — тихо сказала собі, проводячи пальцем по екрану. — Ну чого ти чекала?

Але наступного вечора  знову писала. Така собі мазохістка на мінімалках.

"Як ти там?"

Ще через день:
"Просто напиши, що з тобою все добре."

І ще:
"Я сьогодні бачила захід сонця… ти б сказав, що він занадто романтичний для мене."

Кожне повідомлення було трохи сміливішим. Трохи чеснішим. Трохи більш оголеним.
І кожного разу — тиша у відповідь.

Я посміхалася вдень, працювала, жартувала з дітьми, робила вигляд, що все як завжди. Але варто було залишитися наодинці — і маска спадала.

— Ну хоча б слово… — шепотіла  в темряву, дивлячись на екран.
Але екран мовчав.

І  все одно писала.
Бо мовчати було ще болючіше.

Руслан

Ночі на позиціях не мали нічого спільного зі спокоєм.
Холод, вогкість, короткий сон уривками і постійна готовність підхопитися від будь-якого звуку. Я навчився жити в цьому ритмі так, ніби іншого ніколи й не було.
Але тепер була одна річ, яка ламала систему.
Телефон.
Кожного разу, коли  брав його в руки, всередині щось стискалося.

Нове повідомлення.
Від неї.

Відкривав. Читав. Завмирав на кілька секунд довше, ніж треба.

"Як ти там?"

— Живий, бля… — тихо  видихнув, проводячи рукою по обличчю.

"Просто напиши, що з тобою все добре."
Стискав щелепу. Так, ніби це могло зупинити бажання відповісти.

"Я сьогодні бачила захід сонця…"

— Та ти що зі мною робиш… — хрипко, майже беззвучно.

Читав усе. Кожне слово. По кілька разів. Як божевільний.

І мовчав.
Не тому, що не хотів.
А тому, що хотів занадто сильно.

Бо варто було написати одне «я тут» — і все. 
Вона зайде під шкіру остаточно. Не як спогад. Не як теплий шматок минулого. А як реальність, яку  не зможу контролювати.
А я звик контролювати все.
Навіть хаос.
Навіть страх.
Навіть смерть поруч.
Але не її.
І це бісило найбільше.

Заблокувавши телефон, клав його поряд і дивився в темряву.

Зовні — камінь.
Всередині — суцільний розрив.

— Тримайся, — кидав сам собі. — Просто, бляха, тримайся.

І тримався.

День за днем.

Повідомлення за повідомленням.

Вона — відкривалася.

Я — закривався ще сильніше.
І між ними росла тиша.
Жива.
Гостра.
Небезпечна.

Така, що рано чи пізно мала вибухнути.

       Русаки бісились цілий день. Насипали нам за шивороти, але ми стояли. Обстріл різко посилився. Пішла тяжка.

Спочатку свист.
Потім удар.
І ще один.
— В укриття! — встиг крикнути, але слова вже розривалися в повітрі разом із вибухами.

Земля під ногами пішла ходором. Мене відкинуло вбік, вдарило об щось тверде. В голові задзвеніло так, що на секунду зникло все — звук, думки, відчуття.

А потім прийшов біль.
Різкий. Глухий. Такий, що не дає вдихнути.

Спробував піднятися — і не зміг. Нога не слухалася. Взагалі. Наче її більше не було.
— Бля… — вирвалося хрипко.

Руки одразу пішли вниз. Тепло. Мокро. Кров. Багато.

Свідомість почала плавати. Світ звузився до клаптика неба над головою і гулу в вухах.

І саме тоді…
Вона.

Не обстріл. Не біль. Не страх.

Вона.

"Просто напиши, що з тобою все добре…"
— Не напишу… — ледь чутно, крізь зуби.
Дихання рвалося. Кожен вдих — як через лезо.
В голові раптом стало кристально ясно: він може більше ніколи не прочитати її повідомлення. Не побачити цих рядків. Не відчути цього тепла, яке, чорт забирай, тримало його всі ці дні.

— Сука… — очі заплющились на секунду. 
— Я ж навіть не відповів…
Це вдарило сильніше, ніж поранення.

Десь поруч кричали. Хтось біг. Хтось стріляв у відповідь.

— Комбат трьохсотий! Живий! — голос вирвав його назад.

Чиїсь руки схопили за бронік.

— Тримайся, командире! Тільки не відключайся!

Його тягнули. Боліло так, що свідомість рвалася на шматки. Він стискав зуби, але стогін все одно проривався.

— Та живий я… відчепіться… — прошипів, але сам розумів — не відчепляться. І добре.

Небо хиталося. Земля ковзала під спиною.

— Евак уже їде! Ще трохи!

«Ще трохи…»
Він вчепився в ці слова, як у щось останнє.
І знову вона.
Її повідомлення. Її голос у голові. Її вперті вечори, коли вона писала, а він мовчав.

— Довбойоб… — видихнув  сам собі. — Який же я, бляха, довбойоб…

Темрява накрила хвилею.

Запах медикаментів. Біле світло.
Він прийшов до тями уривками.
Спочатку звук. Потім біль. Потім тіло.

Нога горіла. Ніби її різали прямо зараз.

— Тихо, тихо… ви в безпеці, — чийсь голос поруч.

Він відкрив очі. Стеля. Крапельниця. Чужі обличчя.
Госпіталь.
— Нога… — хрипко.
Лікар глянув коротко. Без зайвих емоцій.
— Важке поранення. Будемо боротися. Але… є ризик.
Руслан закрив очі.
«Є ризик» — це вони м’яко. Він і так усе зрозумів.
Ампутація.
Слово не прозвучало, але зависло в повітрі.
І чомусь… стало тихо всередині.
Без вибухів.
Без крику.
Без боротьби.
Просто порожньо.
І в цій порожнечі знову з’явилась вона.
Її повідомлення.
Її «я хвилююсь».
Її вперті вечори.
Він повільно видихнув.