Розділ 4

Руслан

Він повернувся на схід із новою ротацією, і на його появу хлопці зразу оживилися.

— Комбат! — почулися вигуки, а по бліндажах відразу рознеслася легка метушня. Хтось підбіг, щоб потиснути руку, хтось вже рапортував про останні новини, сміливо перекидався жартами, щоб перевірити бойовий дух.

Я відповідав, посміхаючись, регулював розстановку постів і перевіряв обладнання, але думки були зовсім не тут. Я залишився в тому шкільному коридорі, де вона дивилась так ніжно і хвилююче водночас.

Намагався сконцентруватися на планах на наступні дні, але навіть серед сміху та командування відчував, що  розум постійно повертається до її образу.

День минув у звичній метушні: обміни інформацією, перевірка складів, короткі наради та швидкі перекуси між завданнями. Ближче до вечора в зайшов у свій бліндаж, втомлений і змучений, сів на складену постіль і лише тоді дійшло, наскільки важко відриватися від думок про неї.

Телефон тихо завібрував. Я відчув це майже інстинктивно, хоч звичайно за нічних годин  на повідомлення практично не реагував. Кинув погляд на екран.

"Руслан… я хвилююсь за тебе більше, ніж готова це визнати. Хочу, щоб ти знав, що тебе чекають і вірять в тебе. І… мені хочеться, щоб ти відчував, що я поруч, навіть здалеку."

Серце здригнулося, і Руслан відчув, як по спині пробігала льодяна хвиля. Чорт забирай, він не був готовий до такого — ці рядки прокололи його, мов кулі. Телефон у руках грівся, а в грудях стиснувся клубок, що давив на легені. Він хотів відповісти, написати щось розумне, щось від себе… але щось кричало всередині:

«Не зараз, сука! Не можна!»

Вогкий бліндаж навколо став тісним і чужим. Хлопці сміялися, перекидалися жартами і готувалися до нічного чергування, а він сидів і відчував, як кожне її слово в’їдається в мозок, обпікає серце і зраджує здоровий глузд.

«Бля… чому ти так у мене всередині, а?» — бурмотів Руслан, стискаючи телефон, ніби міг його розчавити і цим прогнати відчуття.

Він ледь стримав прокляття, бо знав — як тільки дозволить собі слабкість, все, що він будував роками, провалиться.

«Сука, я не можу бути м’якшим… ні, не для цього», — думав він, відсуваючи телефон убік і грюкаючи по столу долонею. Грубо, жорстко, як тільки вміє командир — зовні спокійний, холодний, а всередині вир емоцій, який ніхто не має бачити.

Відповідати він не став. Не цього вечора. Не наступних. Повідомлення світилося на екрані, мов небезпечний маяк, що кличе і збурює кров.

І він лишив його там, бо був майором: дисципліна понад усе. Серце палало, думки рвалися, але він тримався. Він завжди тримався.

Його маски ще не готові були спасти.

Ніч накрила позиції швидко. І разом із нею — робота.

Перший приліт ліг десь за посадкою. 
Земля здригнулась, сипанув пісок зі стелі бліндажа.

— По місцях! — різко кинув Руслан, уже виходячи назовні.

Другий — ближче.
Третій — вже «їхній».

— Міномети, бля… — крізь зуби. — Не розслабляємось!

Все тіло працювало автоматично. Рація в руці, короткі команди, чіткі координати. Він рухався між хлопцями, перевіряв, підганяв, ловив кожен звук, кожен рух у темряві. Тут не було місця думкам. Тут або ти тримаєшся — або тебе збирають по шматті.

Але, чорт забирай… вона все одно була там.

Між вибухами.
Між командами.
Між ударами серця.

"Я хвилююсь за тебе…"

— Та не зараз, бля… — прошипів він сам до себе, стискаючи щелепу так, що аж занило.

Ще один вихід.
Коротка тиша.
І знову свист.

Він ловив себе на тому, що думає не про сектор обстрілу, а про її голос. Не про координати — а про її слова. 
І це бісило. Лютило. Вивертало зсередини.

— Зібрався! — різко самому собі. — Ти, сука, комбат, а не…
Не договорив.

Бо знав — ще крок, і ця думка його доб’є сильніше, ніж будь-який «приліт».

Після обстрілу він повернувся в бліндаж. Весь у пилюці, з металевим присмаком у роті і гулом у вухах. 
Руки ще пам’ятали напругу, тіло не відпускало.
Тиша тут була гірша за вибухи.
Він дістав телефон. Екран спалахнув у темряві.
Ті ж самі рядки.
Нічого нового.
І це чомусь вдарило сильніше
.
— Сука… — тихо, вже без злості.

Він провів пальцем по екрану, ніби торкаючись її через ці слова. Затримався. Завис.

Написати.

Просто написати.

Один рядок.

«Я теж…»

Пальці напружились.
І завмерли.
— Ні.

Різко видихнув. Заблокував телефон. Відкинув його вбік, ніби той міг обпекти.

— Не зараз. Не можна.

Він сперся ліктями в коліна, опустив голову і заплющив очі.
Всередині все горіло. Рвалося. Просилося назовні.
Але зверху — бетон.
Форма.
Звання.
Люди, за яких він відповідає.
Він не мав права бути слабким. Навіть тут. Навіть зараз.
І тому він мовчав.
Не цього вечора.
Не наступного.
Не тоді, коли серце вже не просто билося — воно, бляха, кричало.