Розділ 1

-  Пані Ганно, до вас новенькі. - голос заучки нашої школи зненацька заповнив мій кабінет і я побачила її за руку з гарненькою русявою дівчинкою, що з цікавістю розглядала класну кімнату. Мило посміхнувшись дитині, я присіла біля неї, щоб познайомитися.
- Привіт, мене звати Ганна Сергіївна, я твоя майбутня вчителька, а як твоє ім'я? 
- Ліза - стиха промовила дівчинка, явно засоромившись.
- Тобі дуже воно пасує,- зробила я комплімент.
- А з ким ти до мене прийшла?
- З татком, - легка усмішка з'явилися на гарненькому личку.
В цей момент біля легких дитячих босоніжок заявились масивні військові талани. "А  ось і татко" - подумала я про себе. 
Мені звісно краще було б сісти, але я того ще не підозрювала...
- Майор Кравченко, - відрапортував Лізин татко, а  в мене перед очима з'явився Руслан, якого я не бачила 15 років. 

- Руслане Григоровичу, це Ганна Сергіївна вона у нас "Вчитель року"...-  далі я вже не чула, як заступник директора "облизувала" майора, явно бажаючи догодити, бо слова доходили, як через вату, у вухах чомусь зашуміло, мабуть тиск валонув від такого сюрпризу з минулого. 

Я пам'ятала його зовсім іншим : усміхненим хлопцем в розтягнутій футболці з копицею темно-русявого волосся і очі... Очі, що пускали бісики на всіх молоденьких вожатих. Він тоді подобався всім  і мене  з того числа не можна було викреслити. 

Зараз же  на мене дивились холодні, чіпкі очі дорослого чоловіка, що своїм холодом змушували серце завмерти.

- Дякую за інформацію, далі ми поспілкуємось з Ганною Сергіївною особисто,- почула я голос Руслана, що повернув мене в реальність.
Чому мені здається, що це "особисто" нічого доброго не принесе. 
Вийшовши з трансу, я навіть посмішку з себе видавила, промовивши:
- Так, звісно, що вас цікавить пане майоре? - і так, я спеціально підкреслено до нього звернулась. Хотілося пустити пулу в очі, щоб він не зрозумів, що справив на мене таке невідворотне враження, як і 15 років тому.

Мені потрібна була хвилина, щоб зібратися, лише хвилина без його очей, щоб видихнути, але в мене не було такого шансу. Навіть заучка, що продовжувала танці з бубном навколо майора, нахвалюючи забезпечення мого класу, не допомогла і врешті-решт вийшла з кабінету, залишивши нас на одинці.  Руслан сканував мене своїми сірими очима і на мить, мені здалось, що він теж мене впізнав, але продовжив розмову в діловому стилі: 
- Розкажіть нам з донькою про процес навчання з 1 вересня? 
- В нас запланована зустріч з батьками майбутніх першокласників, в п'ятницю ввечері, там і обговоримо всі особливості - намагалась я говорити рівно і спокійно та подолати напад раптової тахікардії.
- А це, що питання педагогічної таємниці, чому я не можу дізнатися зараз? - моя виважена відповідь схоже не задовольнила пана майора, що ж дуже прикро... Але тут правила встановлюю я. 
- Я не звикла повторювати все, як папуга, тож доведеться почекати,- мені ця розмова подобалась все менше...
Руслан саркастично хмикнув...
- Я думав, це входить у ваші посадові обов'язки, - на його обличчі, з'явилась подоба посмішки, яку він хотів замаскувати під кашель в кулак. Це його веселить? Що в біса відбувається? Він відверто з мене насміхається і отримує від цього задоволення. 

Звичайно ж, вдалої відповіді в мене не знайшлось, тому я вдала, що не зрозуміла його "військового" гумору. Продовжувати це знайомство відверто не хотілось, тому я переключила свою увагу на мою майбутню ученицю:
- Лізо, ти любиш фокуси? - змовницьки посміхнулась до малечі та підморгнула. Дівчинка відразу зреагувала, жваво закивавши голівкою.
- Я знаю один, можу розказати тобі секрет... - продовжувала я інтригувати шестирічку, що було набагато простіше, ніж її татуся.
- Ви,що в Гоґвортсі навчались?- почулось за нашили з Лізою спинами.
- Ні, в Сумському педагогічному - байдуже кинула я. 
- Вчителька-фокусниця...цікаво... - пробубнів собі під ніс майор, проходячи по класу.

         Реагувати на його шпильку не хотілось, бо ж "нічого доброго це не принесе", я вже казала, тому продовжила показувати Лізі фокус із невидимими чорнилами. Цей фокус я знала давно, але на всіх першачків він створював "ВАУ!" ефект. Діти дивувались звідки з'являються нехитрі малюночки, якщо до цього аркуші були чисті. А секрет був простим: перший крок - це харчова сода та вода, малюємо прості зображення та даємо висохнути; другий крок- етиловий спирт і куркума, розмальовуємо чистий, сухий аркуш.... І диво! З'являється яскравий малюнок і здивовані дитячі очі.

Мабуть, за такі щирі емоції я і любила свою роботу, прикро, що з дорослими так не працює. Всі ми вміємо ховатися за масками, вдавати і майстерно приховувати свої емоції, тому  ми - дорослі вміємо грати ролі краще, ніж відчувати,а справжнє - залишається в минулому.

        Збираючись на батьківські збори в п'ятницю, я (не) хотіла бачити Руслана в аудиторії, ще не визначилась зі своїми відчуттями. Я не знаю, чого мені хотілось чи щоб він впізнав мене, чи залишитись для нього просто вчителькою доньки. 
Але одне чітке визначення я все ж мала. Мені не хотілось сісти в калюжу в його очах. Тому підготовка була надретельна, якщо з професійної точки зору, я була впевнена на всі 200 відсотків, не дарма ж я вчитель року, а от над зовнішнім виглядом довелось заморочитись. Бо тут теж була невизначеність.... Майже весь вміст шафи було вигорнуто на ліжко, а підходящий образ так і не складався. Все було занадто вчительським, а мені хотілось більшої жіночності, ніжності і легкості, тому я дістала атласну бежеву сукню, що гарно сиділа по фігурі, на плечі накинула білий піджак, трохи оверсайз і завершила нюдовими шпильками в яких було дуже зручно сидіти, але ж я не на танці збираюсь, ну посиджу красива за вчительським столом, а потім взую зручні адідаси. Зробила швидке фото і надіслала в  чат з подругою. Отримала схвальний палець вверх, значить затверджуємо образ. Ще зроблю легкий макіяж і локони, і буде те, що треба. Прибирати гармидер вже часу не було, тому я побігла в душ і збиратися на зустріч з батьками.