Розділ 10

Він зупинив її біля зачинених дверей, а Світлана раптом зрозуміла, що сподівалася на таку реакцію Яна. Жадала її. Проте у ситуації, що склалася, було дуже важливо, щоб він цього не відчув, не зрозумів, не передбачив.

Колот не торкнувся Світлани, ні, лише притримав долонею двері, не даючи тій навіть рипнути. Дівочі ніздрі негайно заповнилися смоляним запахом хвої. Новим, незнайомим і, вочевидь, вартісним. Колись Ян надавав перевагу свіжим цитрусовим ароматам і, природно, бюджетним. Що не дивно, адже у ті давні часи він був студентом, який існував завдяки стипендії, фільмуванню, халтурі, а його матуся працювала звичайною медсестрою у міській лікарні.

Схоже на те, що відтоді багато чого змінилося. Цей сучасний діагностичний центр вимагав значних капіталовкладень. При всій повазі до звання Ніни Вікторівни, тітонька Колота навряд чи потягнула б такий проєкт. Швидше за все, тут залучені чужі гроші, або Ян несподівано отримав спадок від багатого родича. Яке смішне, швидше книжково-детективне припущення, як на сьогодення, та іншого Світлана не мала.

Навіщо вона взагалі про це думає? Адже тепер вже не планує тут працювати. Чи все ж...

— Що ти робиш? До чого ось це все? Якась дитяча поведінка.

Глибокий голос звучав як і раніше спокійно. Емоцій в ньому відчувалося рівно стільки, скільки потрібно для розмови з незнайомцем. І це тоді, коли Світлану щосили ковбасить зовсім не по-дитячому.

Вона мусила щось відповісти.

— Що саме? Я просто йду. Впевнена, що й ти розумієш: так буде тільки краще. Для всіх. Більш того — логічно і правильно.

Лана стримувала себе, намагаючись говорити якомога байдужіше, а ще розважливо, в той час, як їй хотілося щосили кричати: «Якого біса ти тут? Адже все було майже ідеально до твоєї появи!»

— Для кого саме? — поцікавився Колот, схиливши голову набік, немов хотів роздивитися її і під іншим кутом також. Але Лана ж не картина!

— Що?

— Краще для кого? Якщо ти тут, відповідно, ти потребуєш цієї роботи.

— Я готова обійтися без цієї подачки від тебе.

До цієї миті Світлана промовляла слова, мозолячи поглядом двері. Але їй довелося подивитися Яну в очі, коли він повернув її до себе, вхопивши за плече.

Навіщо він взагалі чіпає її? Все й так складно, а тут голова йде обертом від одного дотику цього чоловіка. До речі, від нього єдиного і паморочиться. Це ж не робота буде, а справжнісінька каторга.

Світлана скинула руку, хоча їй і не хотілося, але погляду не відвела. Вона ні в чому перед ним не завинила, на відміну від самого Яна.

«Лано, зараз не час згадувати про минуле».

— Відколи робота вважається подачкою? Тут тобі не платитимуть зарплатню, якщо ти її не заробиш. Цим приватні установи кардинально відрізняються від державних.

На що це він натякає? Невже знає, що Світлана донедавна працювала виключно у державній школі? З якою метою поцікавився? Щоб позловтішатися? Адже якщо Ян в курсі, що вона працювала шкільним учителем, то він не може не знати, що його колишня досі незаміжня. Ба більше — навіть у відносинах не перебуває. А от Колот вже майже одружений. Цікаво, намічається його перший шлюб, чи в нього був ще хтось? Ні, не цікаво.

Одразу після розриву Світлана перестала стежити за успіхами Яна і ретельно перевіряла акторський склад серіалів, перш ніж їх переглядати. Вона не могла бачити його обличчя і не згадувати про минуле.

— Послухай, якби я знала, що тут керуєш ти, то відмовилася б від самої ідеї з'явитися у цьому діагностичному центрі. Ми обидва розуміємо, що спрацюватися нам буде складно.

— Ні, я не розумію. Поясни мені.

Ось навіщо він змушує її витягати з глибин найпотаємніше і найболючіше? Адже так просто дати їй піти та ніколи не повертатися. Просто покинути це місце, закреслити, як недоступне, щоб все забулося, витіснене пошуками іншої роботи.

Але, здається, Ян не планує відступати, поки вона не дасть йому категоричну відповідь. Точніше відмову.

— Не тобі пояснювати, що колектив працює злагоджено тільки тоді, коли співробітники поважають один одного.

— Хіба у нас із цим проблеми? Я, до прикладу, тебе поважаю.

— Дуже великі проблеми: ми один одного ненавидимо.

Зелені очі потемніли до кольору гіркого шоколаду. Але на чоловічому обличчі не відбилося нічого — ні єдиної нової емоції. Справжній актор! До того ж, мабуть, йому так само щастить у покер, яким Колот захоплювався в студентські роки.

— Ти мене ненавидиш?

— Ну... — Подумки власні пояснення вимовлялися легше. До того ж зараз очі Яна уважно сканували Світланине обличчя. До речі, здавалося, що і її мозок — також. Якщо зараз вона зізнається, що справді ненавидить, Ян зрозуміє, що почуття до нього все ще живі, нехай і негативні. А це — козир, яким Колот за бажання зможе скористатися. Якщо ж Лана скаже, що вигадала усе у якості відмовки, то зникне головна перешкода для її працевлаштування в медичному центрі. Невідомо ще, що гірше. — Моя відповідь нічого не змінить. Послухай, ми вже давно не діти. Невже тобі буде приємно споглядати мою персону тут кожного дня? Усі ці спогади...