Розділ 9

Ян Колот майже не змінився з того пам’ятного моменту, коли вони бачилися востаннє. А було це років сім тому. Або й навіть вісім. Яка, зрештою, різниця?

Забагато часу минуло, але й замало також — для того, щоб забути, викинути з голови привабливий образ, закрити численними ґратами та клямками серце, заборонити собі дивитися серіали, та знайти когось, протилежного цьому чоловікові в усьому. Ось тільки гарантій того, що ця протилежність прийдеться Світлані Смаль до душі, викличе в ній відгук, хоча б віддалено схожий на той, який вклав незайману викладачку в ліжко до студента, не було.

Дівчині досі не вірилося, що таке насправді сталося. Ні, вона не шкодувала, що Ян став її першим чоловіком. Сумувала лише за тим, що вона та улюбленець передостаннього курсу виявилися занадто різними, щоб ужитися та навчитися довіряти один одному. Точніше, щоб Світлана зважилася рухатися з цією людиною у світле майбутнє, будувати сім'ю, виховувати дітей. Як же вона хотіла дітей! Та і Ян був ніби не проти.

Хоча, їй по-своєму пощастило, коли вона не повторила мамину помилку — не вийшла заміж за популярного і неспокійного чоловіка. Проте, з іншого боку, Лана не звідала й усіх тих світлих і щасливих моментів, які подарував мамі Тетяні Марко Смаль. А ще, завдяки їхньому недовгому шлюбу, народилася вона — Лана.

І ось перед нею знову стояв Ян. Лана не до місця згадала, що у юності всі кликали його лише на прізвище — Колотом, а ще жартували, що йому й псевдонім не потрібен з таким колоритним ім'ям.

Попри несподівану зустріч, не на жарт збентежена Світлана не могла не розглядати Яна. Їй завжди подобалося дивитися саме на цього чоловіка: і в аудиторії, і на сцені, і в ліжку.

Волосся у нього все таке ж темне, без усіляких новомодних тонувань, та й в’ється не по моді біля шиї. І очі ті самі: неймовірні — зелені, з темним обідком навколо райдужки, немов природа передумала дарувати йому карі та додала до коричневого кольору ряски. Чорні джинси та такого ж кольору шовкова сорочка — у всьому цьому він був дуже схожий на мешканця Середземномор'я.

Ні, про ці місця вона згадувати не хотіла.

Ніна Вікторівна назвала Яна племінником, чи їй здалося? Відповідно, цим центром керує її колишній хлопець, і, погодившись зайняти місце, Світлана виявиться в його підпорядкуванні? Оце халепа!

— Вітаю, Лано, — відреагував чоловік абсолютно спокійно, хоча навряд чи знав, що побачить тут давню... знайому. Та й тітка його зізналася, що не попередила про нову співробітницю свого племінника. Невже йому настільки байдужа ця зустріч? Адже дивиться він на неї так спокійно, неначе на звичайну відвідувачку. Лана розхвилювалася так, що слова вимовити не може, а Колот, немов удав — жодної емоції на обличчі. Втім, коли він цілував в пухку щічку Ніну Вікторівну, то посміхався радісно і точно не награвав. — Тітонько, відмінно виглядаєш!

А Лана, відповідно, ні? Хоча, на тлі квітучої Ніни Вікторівни, Світлана у своєму скромному бежевому лляному костюмі серед зелені та ліан справді виглядає невидимкою — фоном, на кшталт шпалер. Намагалася справити приємне враження? Отримуй!

«А чого ти хотіла? Щоб він кинувся тебе обіймати? Це ти його кинула. А він, до речі, тебе зрадив».

Мабуть, варто виходити зі стану отупіння і вимовити бодай щось, бо татова знайома вважатиме дочку Марка Смайля жертвою чарівної чоловічої харизми свого племінника. Ось тільки що сказати?

Поки вона вигадувала щось доречне, Ніна Вікторівна життєрадісно поцікавилася:

— Так ви вже знайомі? Чому я не в курсі? Яне, хлопчику мій, ти мав би мені повідомити, що знаєш Світланку. Здається, дівчина не знає, що саме ти тут керуєш!

Ще як не знає! Яким чином це сталося? Ян кинув акторську кар'єру і пішов у медицину? Чому ж він так вчинив? Невже... Ні, те, що вона подумала, нереально, навіть казково.

— Світлана... Марківна викладала в училищі, коли я там навчався.

Лана чекала якогось продовження фрази, але Ян не виправдав її надій. Лише подивився задумливо, немов вирішував для себе якесь завдання.

— Он як! Цікаво. А у кузена твого?

— Ні. На той час він вже підкорював Голлівуд.

— І не кажи, розпач, мука справжня без нього, та й годі. Вже не пам'ятаю, коли бачила сина.

— На початку літа, тітонько. Сімейна зірка скоро знову обіцяли прибути.

— Але матері й цього завжди недостатньо. Валі добре, ти завжди під боком. До речі, заручини у неділю? Плани не змінилися?

Ян на мить опустив очі, а потім похмуро поглянув у бік мовчазної Лани.

— Не змінились. Все в силі. Мама чекає на тебе, тітонько.

— Вона така щаслива, що ти нарешті одружуєшся. — Ян одружується? — Діти, мені ж бігти потрібно! — Ніна Вікторівна поклала чашку на тацю і схопила сумку. — Ви тут побалакайте, обговоріть усе, а я на лекцію спізнююся. Не ображай її, Яне. Світланка — хороша дівчинка. До того ж дочка Марка. — Жінка дзвінко розсміялася, прямуючи до дверей. — Хоча, кому я все це говорю? Ти й сам добре її знаєш. Бувайте, голубки!

Двері за Ніною Вікторівною тихо клацнули, а Лані довелося набратися мужності та поглянути на Яна.

Ну от він і одружується. Дивно, що тільки тепер. Але краще б раніше, щоб вона зустріла його вже з обручкою на пальці. Напевно, так було б легше, і серце не нило б, немов дурне. Та й вона не розумніша, якщо думає про усе це так багато. Досить вже.