СПРОБА 2

- Що це тільки що було?

Джуді стоїть неподалік того самого ліхтаря. Та сама мертва тиша, та сама стежка, той самий страх. Її руки починають тремтіти, а вії стають вологими від сліз. Невже доведеться переживати це все кожного разу?

Набравшись хоробрості, вона прямує до місця, де дорога ділиться у два боки.

Страх перешкоджає диханню. Відчуття таке, немов від вибору залежить виживе вона чи ні.

Цього разу дівчина обрала піти у долину. Широка дорога вкрита бруківкою та виявилась набагато довшою попередньої. Чутно уже знайомий шелест листя, хоча замість дерев лише згустки тіней.

- Я поруч… - прохрипів дуже моторошний, нелюдський голос.

Джуді зупинилась у спробах з будь-якого боку розгледіти джерело звуку, але все марно. Вона починає чути лише невагоме пищання. Тиск зростає разом з відчуттям, що ця істота наближається. Тримає напрямок прямо на неї, але зберігає невидимість.

Тіло реагувало швидше: ноги ведуть одне одного по черзі, перетворюючи цей дивний танок на біг. А дорога, як після дощу, була слизькою, сповільнюючи спроби втечі.

Шлях миттєво обірвався. Це було зрозуміло тоді, коли дівчина не відчула опори та просто шугонула у струмочок. Вдарилась колінами об каміння на мілкому дні, але не відчула болі. Якесь дивне відчуття, яке неможливо передати, але точно не біль.

Знову все стихає, стає моторошно, але спокійно. Сидячи на колінах, коли вода ледве торкається стегон, вона намагається побороти паніку. Груди стискалися, ніби лещата, не даючи вдихнути й краплі повітря. Серце калатало, як шалений барабан, а в голові роїлися тривожні думки.

Все ж таки, опанувавши себе, Джуді підвелась та попрямувала у протилежному боці течії. Озиралася направо й наліво. Повз неї пролітали спектральних кольорів силуети метеликів, а звідусіль лунали заспокійливі пташині пісні. Але їй здавалося, що за цим фасадом краси та безтурботності ховається щось темне.

І раптом, знайшовся початок постачання води: це була величезна брила, крізь чиї величезні тріщини й текла вода. На цьому камені сиділи дві білі фігури, аж сяяли. У них не видно обличчя, можливо, його й немає, як у манекенів.

Жах від побаченого змусив дівчину завмерти на місці, поки дітлахи спокійно оглядали її, смикаючи ногами, які звисають з краю.

«Хто ці діти? Що з ними сталося? І чому вони сиділи тут, на цьому самотньому камені, немов застиглі в часі?»

Її охопила хвиля жалю й печалі. Вона не знала, що робити, але відчувала, що не може просто залишити їх тут. Щось змушувало її затриматися, спробувати розгадати цю таємницю.

Підкрадається поближче та обережно торкається однієї з білих фігур. З постаті, наче у ролі гучномовця, почали долинати нерозбірливі шуми. Чулися голоси тисячі людей, але жодну з них не вдається чітко розчути.

Коли дитину вхопили за плечі, шум пропав. Натомість вона поглянула на Джуді та вхопила її за ліву руку, тим часом, як її товариш – за праву.

- Хотімо скоріше, нам потрібно йти! – кричали їй дітки.

- Де ваші батьки? Що ви тут робите? – питала їх дівчина.

Але у відповідь отримала тишу. Вони стиснули її руки сильніше та, мов привиди, ковзали по стежці, ведучи її все далі й далі вглиб густого лісу. Вона йшла за ними, щулячись від страху й цікавості.

- Як вас звати? – розсіяло тишу питання. Можливо, якщо почати з легких питань, задобрюючись до них, то їм легше буде відповісти на попередні питання.

- У нас багато імен, але жоден з них нам не належить.

- Чому?

Але малеча стиснула ще сильніше, до болю, та повела далі:

- Не можна так багато говорити, інакше воно швидше нас знайде.

Напевно, очікувалася будь-яка відповідь, але не така. Всередині все скрутило від думки, що є якесь «воно», яке їх розшукує.

Стежка привела до темної печери, що ховалася в тіні стародавніх  дерев. Дитя потягнулося до дівчини, прошепотівши:

- Йди туди.

Вона ступила в печеру, і холодне, вологе повітря обійняло її обличчя. Білі фігури зникли в темряві, залишивши її самотньою й наляканою. Чому вони не пішли з нею?

Дівча йшло далі, спотикаючись об каміння й гілки. Її страх посилювався з кожним кроком. Вона не знала, що чекає на неї попереду, але відчувала, що не може повернутися назад.

Раптом побачила світло. Слабкий, мерехтливий промінь, що пробивався крізь щілину в стіні печери. Зібравши останні сили, побігла до світла.

Дівчина ступила крок уперед, і з сяйва проходу виринула в зовсім інше місце. Озирнулася, але печера зникла безслідно.

Високі склепіння, оздоблені фресками, здавалося, сягали небес. Стіни були викладені з грубого каменю, що віщували про вічну красу. Повітря було просякнуте ароматом ладану та старих книг. Вітражі, мов самоцвіти, сяяли в променях сонця, розсипаючи по кам’яній підлозі калейдоскоп з містичних візерунків.

Це церква.