СПРОБА 1

Невеличке селище огортає темрява. Навіть не ніч, а цілковитий потемок, крізь який неможливо нічого розгледіти. Місце відчувається, як прохолодний вітер, як тиша, як відсутність будь-якої істоти в цьому просторі.

Навколо нескінченний шлях, неначе чорний туман. Видніється лише один єдиний ліхтар, який мерехтить неяскравим теплим світлом. І стоїть лише Джуді. Страх домінує над всіма іншими емоціями всередині неї, створюючи опір спробам раціонально мислити та навіть дихати.

-  І що мені тут потрібно робити? - з острахом промовила вона.

Рухатися за межі видимого простору їй не дуже хотілося, але це єдиний спосіб почати розгадувати загадкову появу дівчини у такому дивному місці. Досі немає натяку на чиєсь ще існування тут, що також додається до списку речей, які змушують вкотре боятися цієї околиці.

Усе ж таки набравшись сміливості, дівчина наважується почати ворушитися. Ноги переплітаються, тремтячи від незнання наступного розвитку подій. Обережно, майже наосліп, рух продовжується. Кожен крок видає шум, схожий на хрускіт піску, кожен листок на деревах, які знаходяться по обидва боки стежки, шелестить так, неначе хтось плентається позаду. Ці звуки здаються набагато гучнішими, ніж є насправді. Джуді почала вбачати за допомогою місячного сяйва, що дорога веде у два різні боки: зліва веде нагору, з правого боку - у долину.

Вирішивши йти вгору, дівчина обережно оглядається в сподіванні, що зможе щось розгледіти. Дорога горбиста, здається, як і в будь-якому іншому селищі. Навпомацки по такій дорозі ще складніше пересуватися.

Путь триває, от тільки все навколо, що не можна було побачити, але можна було почути, немовби зникає. Тут, де було принаймні щось, схоже на білий шум, тепер не чутно нічого, що аж у вухах дзвенить.

Паніка та напружена атмосфера всередині дівчини зростає і вона починає пришвидшувати ходьбу, яка змінюється на біг. Її знову зустрічає поворот, але цього разу лише направо. Джуді вже навіть не намагається щось розгледіти, тому що її переслідує відчуття, що хтось або щось слідкує, а можливо й тягнеться за нею.

***

Мабуть, це перемога. Дорога закінчилась, а перед дівчиною височіють ворота смарагдового кольору, за якими видніються обриси будинку. Раптом там хтось є? Підійшовши до воріт, вона гукала ймовірних власників території так гучно, наскільки могла, поки не перестала сама себе чути. Але ніхто не відповідає.

 Все стає ще моторошнішим: неначе якась істота перебуває десь поруч, але підходити не наважується. Голова судомно крутиться у різні боки, кожен листочок тепер здається чимось загрозливим. Так ситуація  далі продовжуватися не може. Тому вже не чекаючи відповіді, вона наважується вдертися на територію, аби відшукати безпечне місце.

Руки намацують хвіртку та іржавий замок на ній. Ключів немає, а ворота занадто високі, щоб спробувати їх перелізти. Знову все ускладнюється, коли здається, що от-от буде добре.

Пройшло не так багато часу перебування Джуді у цьому дивному місці, але відсутність найменшого розуміння, де вона, чому вона тут, як звідси вийти, дають про себе знати: буквально в істериці дівча намагається вибити собі можливий прохід.

Ржавий, висний замок вдається поступово деформувати, прикладаючи немало сили. Ще декілька таких ударів й хвіртка розчахнулася, розсіюючи тишу навколо скрипом петель.

Дівчина падає вперед навіть без змоги на щось опертись, але не встигає її обличчя торкнутися землі, як вона опинилась на тому самому місці, на якому почала свою пригоду.