Знайди мене, поки я блукаю

Дорога, що веде до школи

   Відблиски сонця пробиваються крізь моє вікно, до маленької розкладушки на якій я тепер змушена спати. Це був ранок понеділка, що означало початок тижня і треба збиратися у школу, куди я зовсім не хотіла, бо і там мені були не раді. Тітка Леся перевела мене в школу їхнього міста і спочатку все йшло добре, аж поки Наталка не звела на мене наклип, мов я за спинами своїх однокласників їх обговорюю, я хотіла заперечити та мені ніхто не повірив і всі віддалились і задирали мене. Раніше я любила ходити до школи, я всім подобалася, а тепер не знаю чи подобалася їм я, чи гроші моєї сім'ї.  Допоки в тебе є гроші біля тебе повно людей, тільки ти не знаєш точно, хто з них твій друг - а хто п'явка. 

   На горище вели стрімкі сходи, по яких треба було спускатися дуже повільно й обережно. Крізь шум дітей я чула гучний тітчин голос який викрикував: - Діти ану за стіл (у неї було п'ятеро дітей, яких вона виховувала одна). Я тихенько спустилася і непомітно пройшла коридором до кухні, і сіла у кутку біля Мурчика. Мурчик - це кіт залишений чоловіком тітки Лесі, який покинув сім'ю заради коханки, отож, не тільки в мене були проблеми у житті.

   - Чого там сіла, сідай за стіл (сувора промовила до мене тітка), аж раптом збіглися її діти, тому я тихо відповіла - Дякую, я не голодна. (опустивши очі вниз, я направилася до виходу) - Ану стій! Бігом за стіл. - Мамо, та хай собі іде, я не хочу з нею їсти (промовила Наталка), у неї був такий противний голос. Тітка вхопила її за вухо і сказала, - Що це ти таке говориш, Марина тепер член сім'ї і буде жити з нами, вона твоя сестра. (Наталка опустила очі і надула щоки, але заперечити не могла, всі боялися ослухатись її слів, за заперечення було покарання). Всі мовчки жували свою їжу. - Чого стоїш, не почула? Бігом за стіл, в мене нема часу з вами сваритися, і я мовчки сіла, але все одно не змогла з'їсти ні кусочка.

   По дорозі до школи я йшла сама. Я думала, коли, коли ж повернеться моя мама, коли забере додому. Чому вона пішла? Чому? Чому не сказала ні слова? Ці думки відвідували мене щодня. Із своїми думками я непомітно пройшла до порогу школи. Діти проходили повз, заходячи всередину, а я не могла поворохнутись, наважитись зайти. Аж тут підійшов Богдан і привітно привітався, а я в недорозумінні не відповіла. Ми з Богданом познайомилася ще до того як я перевелась до нової школи, це було влітку, його брат жив по сусідству і ми часто бачились.

   Я стала невидимкою і все через дурний наклип. На перерві я завжди лишалась в класі уникаючи неприємностей, які чекали мене на кожному кроці, натомість у вільний час читала книжки. За тиждень інколи за декілька днів, могла прочитати цілу книгу. Після уроків, я заходила у бібліотеку до Іванни Серафимівни по нову книгу. Ця жінка була схожою своїм характером до моєї тітки Лесі, вона була ніби не приязною зовні, але дуже хорошою всередині. Тільки книги мені допомагали впоратись з усіма моїми проблемами. Я полинула у свій внутрішній світ, з якого за моєї волі б не виходила.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше