17

Розділ 17.

Як божевільна біжу до своєї кімнати приймати душ. Встигаю зібратися вчасно. Коли натягую шкіряні рукавички без пальців, дзвонить дзвінок у двері. Швидко спускаюся вниз і відчиняю. Олеся виглядає приблизно так само, як і я. Нові найківські кеди, спортивний костюм, у колір йому спортивна куртка, таки надворі не травень місяць. Образ гопника завершують чорні шкіряні рукавички без пальців, які допоможуть не збити кісточки, що дуже важливо.

— Ну, що, Натка, поїхали? — пропонує.

— Поїхали, — посміхаюся, виходячи з дому і зачиняючи двері.

Біля воріт стоїть таксі, яке доставляє нас до старого стадіону. Ми приїжджаємо скоріше, ніж збиралися. Раніше мені ніколи не доводилося тут бути. Тепер розумію, чому його звуть старим стадіоном. Трибуни, що оточують нас, як із 80-х, старі з пожухлою й облізлою фарбою. Будиночок, що стоїть між цими трибунами, під якимось неприродним кутом і ось-ось обіцяє звалитися. Тож не дивно, що тут давно нікого не було. Моя супутниця вперто зображає рибу і не помічає мене. Я залізаю на якийсь старий паркан, не переймаючись збереженням свого костюма. Ця огорожа починає видавати якісь жалісливі звуки, повідомляючи, що може й не витримати мою тушку. Їй щастить, хвилин за п'ять приходить мимра, і не повірите, приводить з собою кілька якихось щупленьких хлопців. За ними підтягується вся школа.

Це вона що показуху влаштувати вирішила? Переглядаюся поглядом зі своєю напарницею, в тієї, схоже, такі самі думки в голові прослизнули. Народ усе підходить, здається, що навіть ботаніки й ті прийшли переглянути місцеві розбирання. Олена не змушує довго чекати та вирішує влаштувати шоу завчасно.

— Сподіваюся, тепер ти зрозумієш, що означає переходити мені дорогу? — гидко усміхається ця мимра, штовхаючи мене в плече. — І нарешті усвідомиш, що Артем… мій!

То це я через нього тут? Ось це так справи. А я навіть припустити не могла. Хоча гаразд, за кохання треба битися й сьогодні я за нього поборюся. Суперниця наближається до мене, і хоче вже вдарити, та я роблю підсікання і вона ганебно падає на землю.

— Ах ти, погань, — схопившись із землі, невміло накидається на мене.

І знову підсікання, цього разу їй таки вдається встояти на ногах. Публіка щось кричить десь на задньому плані. Раптом ззаду на мою голову валиться якийсь удар. Відчуваю різкий біль і швидко починаю осідати на землю. Десь недалеко звучить рев мотоциклів і переляканий голос мого коханого кличе когось. Намагаюся визначити, кого саме він кличе, невже цю Олену, яка не вміє програвати чесно?

Ні, я не хочу, щоб він бачив мене у такому стані. Бажаю бути в його очах сильною, і я такою буду! Різко схоплююся на ноги. Все навколо у свідомості починає кружляти, але нічого, впораюся. Я маю помститися мимрі та показати йому, що я сильна! Суперниця якраз стоїть і на всі очі дивиться на хлопця, що підбігає, вона не звертає на мене ніякої уваги, що мені на руку. Різке підсікання і вона лежить на лопатках переді мною. Не знаю, що вона побачила в моїх очах, але я в неї бачу переляк.

— Сподіваюся, це послужить тобі хорошим уроком, — з льодом у голосі вимовляю, дивлячись прямо на неї.

— Чого вилупилися, а ну, швидко розійшлися, — гаркає моя напарниця на роззяв, що задивилися.

Ну, хоч хтось здогадався розігнати їх. Молодь невдоволено почала розходитися, хтось відповідає лайкою на Олесину заяву, а хтось ділиться враженнями від побаченого. Раптом вона швидко пересувається мені за спину і сильним ударом змушує дівчину, що стоїть позаду мене, впасти обличчям у землю. З рук тієї, що впала, випадає половина розколотої цегли. Хм, невже мене цим вдарили? Та, як я ще на ногах стою? На підтвердження моїх слів вони починають підкошуватися, а я осідаю.

Біля самої землі мене підхоплюють сильні руки, не даючи впасти. Не треба навіть підіймати очей, щоб дізнатися, хто мене впіймав. Виразне тремтіння, що прокотилося по тілу і так дає зрозуміти, хто його винуватець. Голова також кружляє, і коли Артем ставить мене на ноги, знову мало не падаю, як лялька. Тяжко зітхнувши, він підхоплює мене на руки та несе до свого залізного коня.

У голові б'ється одна чітка думка, що він має зараз допомагати мимрі, а не мені. Згадалося й те, що через нього я в такому стані й від цього хочеться кричати та вириватися зі сталевих обіймів. Замість цього з очей течуть сльози, солоними струмками пробігаючи по щоках та підборідді. Він опускається на шкіряну сидушку мотоцикла, все ще стискаючи мене у своїх обіймах. Щось шепоче на вухо, але прислухатися немає сил, мені вистачає і того, що його ніжний голос обволікає мене, зачаровує і через це табун мурашок пробігає по всьому тілу.

— Поцілуй мене, — що я сказала?!

Бути того не може, чи може? Хлопець нахиляється до мого обличчя і з величезною ніжністю в очах цілує. Мої очі заплющуються самі собою, руки вже живуть своїм життям, дозволяючи мені насолоджуватися цією миттю. Не знаю, скільки минуло часу, та й неважливо це для мене, поряд хтось кашлянув, змушуючи наші губи розімкнутися.

— Брате, відвезеш її до лікарні? — Антон стурбовано питає.

— Так, — твердий і впевнений голос лунає десь у районі моєї шиї, куди уткнувся своїм обличчям лицар.

Він підводиться, все ще тримаючи мене на своїх руках. Усаджує мене на шкіряне сидіння, сам сідає позаду, впевненими рухами заводячи свого коня. На мене одягли єдиний шолом, і ми їдемо до лікарні. Моєї думки, чи хочу я туди, чи ні, ніхто, на жаль, не питає. Хлопець жене на шаленій швидкості, від чого до запаморочення додається ще й нудота. Коли мотоцикл нарешті зупиняється біля лікарні, мені вже, глибоко, начхати на все довкілля. Він знову підхоплює мене на руки, через що забуте запаморочення повертається з подвоєною силою.

          У лікарні пахне ліками, від чого до горла знову підступає нудота. Мій супутник щось комусь каже, цей хтось щось відповідає йому і він йде зі мною на руках у невідомому напрямку. Очі закриваються, страшенно хочеться спати, я не чиню опір бажанням свого тіла і тихо засинаю під звуки серця, що б'ється під вухом.