16

Розділ 16.

Уроки добігли кінця, і я збираюся додому. Тім хотів мене проводити, але я відмовилася. За весь сьогоднішній день він так дістав мене, що бачити його не можу. Проте мені хочеться бачити Артема. Кожні перші сто років, а там подивимося… Але, на жаль… Не можу я прожити сто років. Я так сподівалася спокійно піти додому, та на мій глибокий жаль лиходійка доля не на моїй стороні, мене викликали до директорки. А все через цю мимру! Чула якось, що стукачі довго не живуть. Так що стережися, Олена, сьогодні, ти дізнаєшся, що означає переходити мені дорогу. Я дізналася, як звати цю мимру! Ця погана дівчина розповіла, завучу та директорці, хто був призвідником події у їдальні. Зла на неї не вистачає! Але нічого, ми їй покажемо…

          Слухаю дуже захоплеву лекцію завуча! Тішить одне, що не я сама потрапила під гарячу руку. Мій коханий теж не встиг вчасно звалити, то його також затримали. Завучу, мабуть, вже набридло вбивати в наші голови те, що, на його думку, для нас дуже важливо і він вирішує над нами зглянутися і відпустити на всі чотири сторони, при цьому переконливо попросивши, щоб наші батьки зайшли до школи. Тільки на цьому мої пригоди не закінчуються. Мій співучасник вирішив проводити мене додому. А доля виявляється і не такою лиходійкою, як я думала. Вона підкинула мені його.

          Весь шлях від школи додому ми йдемо, мовчки, а про що говорити? Уявлення не маю. Напевно, так буває у всіх закоханих дуреп. Ти вдень і вночі тільки й мрієш про нього, а коли випадає нагода показати себе у всій красі, не знаєш про що з ним говорити. Тільки у нас із ним було багато тем для розмов, а що зараз? Усі теми скінчилися? Хоча про що це я? У нього є та, яку він кохає, тоді йому і нема чого розмовляти зі мною, та й не треба. Що це зі мною?! Я засмучуюсь через якогось хлопця?! Ні, так не піде! Потрібно терміново щось із цим робити. Ох, так не хочеться знову бачити Пумбу та посміхатися йому.

— Наталка, — виводить мене з дум, до болю в серці улюблений голос.

— А? — з величезним небажанням відгукуюся.

— Ми прийшли, — з усмішкою на губах повідомляє.

— Ой, а я й не помітила, — посміхаюся у відповідь на його посмішку.

Він дивиться на мене. Щось змінилося у його погляді. Раптом тілом пробігає електричний струм. Що це? Опускаю погляд на свою руку, яку він тримає своїми лапищами. Гей, куди? Куди він заграбастав мою кінцівку? Не встигаю озвучити питання, що цікавить мене, як він нахиляється до мого обличчя і торкається губами моїх губ. Що я там говорила про електричний струм? Та це в сто разів сильніше та ефективніше! Ой про що це я? Мене ж зараз цілує самий кращий хлопець на всій планеті! А я стою і думаю про якісь електричні заряди замість того, щоб відповідати на поцілунок. Тільки но він хотів усунутись, як я притягую його обличчя назад до свого. Тепер уже я торкаюся його губ своїми, а він, не довго думаючи, відповідає мені, тим самим забираючи мою ініціативу у свої руки.

          До речі, стоп! Він цілується зі мною?! Але у нього є кохана дівчина! Використовує мене? Ну, вже ні! Відштовхую його від себе і з усієї сили даю йому ляпаса. Він з не розумінням дивиться на мене. Я мовчу. Не думала, що він здатний на таке, та й, взагалі, хочеться втекти. Сховатися, як маленька дівчинка в обіймах люблячої матусі. Але не можна! Я ж сильна! І всі страхи маю долати сама. Та чого я, власне боюсь? Він мені ніхто. Так знайомий з інтернету. Вічне та взаємне кохання мені, явно не обіцяв. То на що я сподівалася?! Дивлюся в його очі, а в моїх навертаються сльози. Плачуть тільки слабкі, це мені говорили в дитинстві. А я не слабка і ніколи такою не стану. Так що обломися, ти не побачиш моїх сліз.

— Бувай, — на прощання посміхаюся, скидаючи самотню сльозинку, що скотилася струмком з краю ока.

Залишок дня не знаю, чим себе зайняти та просто тиняюся по дому. Потрібно щось робити, і я вирішую до шостої години вечора провести час з користю. А саме потренуватись. Спускаюся на перший поверх і підходжу до дверей, що ведуть до підвалу. Там невеликий тренажерний зал, ось туди й направляю свої стопи. Одна його стіна повністю дзеркальна, це допомагає при тренуваннях. У кутку висить груша, а поруч із нею припадають пилом і рукавички. Колись Антон та Ярослав ходили разом на бокс і одного разу вони вирішили навчити мене найпростішому для самооборони від маніяків. За ті три літні місяці, що я тут відпочивала, вони встигли навчити мене багатьом прийомам.

          Перший удар обрушується у центр груші. За ним йдуть ще й ще. Дзеркало відбиває юну дівчину, що з силою і злістю завдає ударів по груші. У цей момент я така, яку так хотіли бачити усі родичі. Розважлива і думаю, лише про себе, але на щастя у житті не така. Не стала цегляною стіною спокою. Думки літають у голові, як бджоли. Все набагато складніше, ніж раніше. Здається, що навіть вітер зараз дмухає з іншою силою, ніж він дув раніше. Душа повністю спустошена. Не хочеться вірити, що Артем міг опуститись до такого. Як мене все це дістало! Від свого безсилля все частіше і сильніше б'ю по груші, не переймаючись навіть про найпростіші прийоми. Просто б'ю ні в чому не винну річ. Не помічаю, як летить час. Виводить мене із цього стану дзвінок телефону. Дивно номер не знайомий.

— Алло?

— Це Олеся, — чую її голос.

— Чого хотіла?

— Я тут випадково дізналася, що ти збираєшся на «стрілку» з Оленою.

— Припустимо, — цікаво, хто їй про це сказав?

— Можна я піду з тобою?

— Навіщо?

— Ну, просто ти її не знаєш. Вона ніколи не грала чесно. А я три роки займалася боротьбою.

А вона мені починає подобатися все більше і більше.

— Знаєш, мені тут стало цікаво, а яка буде в цьому вигода для тебе?

— А вигода моя полягає в тому, що я зможу помститися їй, та й здобути вже законну популярність.

Що я там говорила про те, що вона подобається дедалі більше? Забудьте!

— Добре, зустрічаємося біля мого будинку, а там уже і на стадіон рушимо.