15

Розділ 15.

Наступного дня на перерві до мене підходить якась дівчина.

— Ти випадково не Наталя? — що це ще за мимра?

— Випадково, Наталя.

— Ах ти, курко! Не підходь більше до мого хлопця! Якщо побачу тебе поруч із ним на відстані витягнутої руки, то ти пошкодуєш!

Це вона зараз про що? Про Пумбу, чи що? Так у нього наче дівчина я. Чи я чогось не розумію?

— Налякала їжака голою попою! Якщо ти дійсно думаєш, що через страх до тебе я боятимуся підходити до свого хлопця, то ти глибоко помиляєшся.

— Я тебе попереджала, гадино! Сьогодні вечером о шостій на старому стадіоні, — ну, хто мене за язик тягнув, га?

— Гаразд, — кажу і прямую до їдальні, де на мене вже чекають Пумба, Антон і … ВІН.

Побачивши останнього, серце шалено почало битися в грудях. Так і хочеться підійти до нього та обійняти. Боже, за що мені все це? Ну, чому я не могла закохатися в якогось іншого хлопця, який має хоча б серце вільне? Артем сидить за круглим столом і уважним поглядом стежить за мною. Від його погляду табуном біжать мурашки по всьому тілу. Якби він був вільний, то я б поборолася за нього. Але, на жаль, мені доводиться задовольнятися Тімом. Як же він мене дістав! На порядку денному залишається питання: про якого хлопця говорила та мимра? І що на мене чекає вечором? Хоча ні, що на мене чекає, я й так знаю, але навіщо мені це? Якщо це колишня дівчина Тимофія, то немає сенсу, туди навіть ніс пхати. Тоді може Антона? Скошую очі на хлопця, що спокійно жує.

— А ти нещодавно не розлучався з дівчиною зі світлим волоссям? — допитливо дивлюся на нього.

— Єдина дівчина зі світлим волоссям, яка присутня в моєму житті — це ти. Всі інші брюнетки чи руді, — прожувавши, спокійно відповідає. — Навіщо це тобі?

— Та просто. Що мені вже й спитати не можна? — насуплююся.

— У тебе нічого не трапилося? — запитує Артем.

Невже він турбується за мене? Фу, ти дурна! Губу закоти. Ти взагалі сама зрозуміла, що подумала? Він турбується про мене? Нісенітниця якась! Навіщо йому така, як я? Бо я навіть готувати не вмію! Хоча заради нього змогла б навчитися. Тільки не мій він, значить, і готувати нема кому. А так хочеться…

— Ні, — усміхаюся.

— Ну, тоді гаразд.

А підозри, скільки в очах. Не віриш? Молодець, що не віриш, тільки що ти зможеш зробити?

Тут у їдальню заходить ця мимра зі своїми подружками. І чого ти скалишся? Що пару зайвих зубиків є?! Тож ми це швидко підправимо. Ось вона підходить до столика, де сидить колишня мого коханого, яка сьогодні сама на себе не схожа. Сидить, згорбившись, опустивши голову, кола під очима та й виглядає не айс. Невже це все через мене? Мимра їй щось говорить, та підіймається з-за столу і йде. Та й правильно, їй не потрібна така компанія.

— Олеся, — кличу її, коли проходить біля нашого столика.

А чому б і ні? Потрібно завжди подавати руку допомоги нужденним. А вона якраз цього потребує. Від мого голосу її плечі здригаються. Вона, що боїться? Мене?! Хм, мабуть, здалося.

— Що треба? — грубо, але нічого ми люди не горді, тож нам не звикати.

— Підходь до нас, бо тобі ця мимра спокійно пообідати не дасть, усміхаюся.

— А з чого ти взяла, що я сяду за ваш столик, — виділивши голосом «ваш», вона з випробуванням дивиться на нас.

Повертаюся у бік хлопців, що сидять, роззявивши роти від подиву. Ну, що ж вдієш, ось такі ми, готові простягнути руку тому, хто потопає, хоча самі цього потопельника і потопили.

— Може, хоч тому, що всі інші столики зайняті, — знову посміхаюся їй.

Та погоджуйся, нарешті, ти, що панночка кисільна, щоб тебе вмовляти?

— Добре.

Що?! Я думала, її вмовляти хвилин п'ять треба буде, а он воно, як вийшло. Ну, що ж, так навіть краще. Вона підходить до нас і, позичивши порожній стілець у сусідів, приземляється поруч. За столом стоїть гнітюча тиша. Подумаєш, я їм неакуратно і крихти навколо, так ні, мимрі раптом закортіло пройти поряд і висловити свою думку про це. Я їй покажу, знатиме, кому дорогу переходити! Повільно зачерпую ложкою макарони й так само повільно перекладаю свій погляд на неї, вона посміхається. А потім кидаю ці макарони в неї! І так вдало, прямо в обличчя!

          Одразу таке починається! Мимра червоніє як рак і верещить, у мене навіть вуха закладає. Артем здивовано дивиться на мене, потім переводить очі на неї та рже, як кінь у полі. Його підтримують наші хлопці. Олеся, трохи подумавши, приєднується до мене, кидає ложку макаронів в одну з її приятельок. Ми, як дві змовниці переглядаємося і я їй підморгую. Тут на наш стіл приземляється недоїдений шмат хліба. І не шкода було? До речі, хліб усьому голова! Хоча, яка там голова? Зараз цей розумник, який кинув у нас цінним продуктом, сам по макітрі своїй отримає! Знаходжу очима винуватця, киваю на нього групі підтримки, і ми разом кидаємо ложкою макаронів уже в нього. Нас вирішує підтримати вся їдальня. І їжею починаємо кидатися не лише ми п'ятеро, а й уже близько ста учнів. Ми, як індіанці наставляємо один одному на чолі плями від підливки, і зіскочивши зі своїх місць, мчимо в саму гущу подій. В одній руці наша зброя, а в другій тарілки зі снарядами. Стіни їдальні здригаються від наших забав, краєм ока помічаю прихід директорки.

          Кличу всіх своїх друзів і ми, як партизани тікаємо у бік іншого виходу. Та вже славно повеселилися, нічого не скажеш, хлопці навіть стали до Олесі набагато краще ставиться. Але це ще не кінець, їм доведеться з нею потоваришувати, так само як і мені. Дивлюсь на Антона, мені здається, чи він і справді, якось дивно коситься на неї? Ні, швидше за все, привиділося.