10

Розділ 10.

І ось нарешті ми заходимо у двері затишного кафе. Мій погляд притягує дівчина. Згорбивши спину, вона сидить і дивиться у вікно за жвавою вулицею. Вона здається беззахисною, тендітною статуеткою, яка може зламатися за будь-якого не обережного руху. Як же я дивуюся, коли навпроти неї бачу свого приятеля! Пекуча хвиля агресії на нього пробігає венами, змушуючи кров бігти швидше. Схопивши Олесю за руку трохи вище ліктя, тягну її до столика, де сидить незнайомка. Антон щось говорить мені, я відповідаю, ось тільки на розмові не можу сконцентруватися. Бо не відриваючи погляду, дивлюся на дівчину, яка ще сидить спиною до мене. Аж раптом, наче передзвін дзвіночків лунає її голос і її сірі очі вперше дивляться на мене. Я потрапив! Не можу відірвати погляду від такого бездоганного, гарного обличчя. У незнайомці упізнаю свою співрозмовницю з чату. Мою Наталку! Мій сонячний промінчик у похмурий день. Але як вона тут опинилася? Помічаю її усмішку і на якусь мить мені здається, що в цих бездонних очах бачу біль. Справжній біль, який не сховати не під якими масками.

****************

Надворі кінець березня. Весна пора кохання та алергії. Ненавиджу. Вічні калюжі, перехожі, що прокидаються від зимової сплячки, дурні вірші та серенади під вікном місцевих котів. Все-таки, мабуть, у мене не правильне уявлення про весну. Ну яке є… Про все це розмірковую, дивлячись у вікно колись улюбленої кав'ярні. Розглядаю машини, що проїжджають, стежу за перехожими, які проходять повз. Так задумуюся, що не помічаю, як до нашого столика підійшла пара. Ну, парою їх назвати важко, щось не так. Наче щось не гармонічно. Ось тільки що? Озираюся, коли на протилежному боці столу лунає голос Антона.

— Ну, і чого так довго? – зло питає він.

— Та не важливо, — говорить хлопець і пирхає у бік своєї супутниці.

— А це, що тут робить? — кивнувши у бік чудо-юди, знову запитує мій друг.

— Пам'ятаєш, я казав тобі про сюрприз? — питанням на запитання відгукується його товариш.

— Ну?

— Так ось, Олеся і є мій сюрприз!

— Я що, на твою думку, ніколи до цього не бачив цю білобрису курку?

Я навіть не знала, що Антон може бути таким. Одне тішить, що ця лахудра не одній мені не подобається. Відразу видно МІЙ "брат"!

— Артеме, чому цей неприємний тип називає мене куркою? — верескливо голосить вона.

— Рота закрила! Ніхто, крім мене, не сміє називати мого брата неприємним! — та хто вона така, щоб ображати його?

— Брата? — здивовано перепитує її супутник.

Вперше кидаю погляд на нього, весь цей час відводила очі, боячись подивитися. Ну, точно він! Мій Артем. Ні, вже не мій… Таке ж світле волосся, зелені очі, як і на «аві». Він теж дивиться на мене і не вірить.

«Дізнався?» — читається у моєму погляді. «Так», — відповідають його очі. Звичайно, він не міг не впізнати.

— Так, брата, — з упевненістю вимовляю, і відводжу погляд, тим самим розриваючи німий контакт.

Ну, і чого ти очікувала дурна? Чекала, що він кинеться до тебе? Плюне на свою дівчину? Дурепа. Казки немає і не буде. Є лише жорстока реальність, у якій виживає найсильніший. Тоді нехай цим найсильнішим буду я! Ну, що стережися віртуальний приятель, ставки зроблено, ролі представлені, залишилося тільки почекати…

          Антон пересідає на мій бік, залишивши шкіряний диван «закоханим». Хлопці про щось захоплено балакають, а я пробуваю зрозуміти, що з цією парою не так? Начебто, звичайні, але все ж таки… Олеся вперто намагається привернути увагу свого бойфренда, але той відбивається від неї, як від настирливої мухи. Раптом приходить одна слушна думка: «Він не кохає її». Чи може це надія дурного серця? Навряд чи. Сидить і навіть за руку її не візьме, не обійме та просто не подивиться у її бік! Він ніби не дає їй поринути у свою душу. Відштовхує її, як кошеня, що нашкодило. Мені навіть стає її шкода. Адже вона кохає його по-своєму, а її кохання без відповіді. З одного боку добре, що він не кохає її, але з іншого мені її дуже шкода, як дівчину. Вона теж варта кохання.

— Чого вилупилася, корова? — шипить ця курка.

Що я там говорила про жалість? Ні, вона моєї жалості точно не дочекається!

— Та ось дивлюся на тебе і думаю, як Артем міг з такою, як ти зв'язатися?

— Це тебе не стосується!

— Антоне, пішли звідси. Я більше не хочу, тут знаходиться.

— Наталка, усе гаразд? — непокоїться він.

— Все добре. Я піду, прогуляюсь, а ви сидіть.

— Ти повернешся? — раптом ставить несподіване запитання зі свого місця мій знайомий з чату.

— Ні, — спокійно відгукуюся.

— Ось і добре, — гидко посміхається його видра.

— Гаразд, всім бувай, — киваю, одягаючи куртку.

Довго гуляю давно забутими вулицями. Пам'ять малює картинки минулого. Ось мій друг дитинства. Здається, що все моє життя він супроводжував і оберігав мене, як особистий ангел-охоронець. Адже справді скільки разів моя попа потрапляла в різні неприємності? Навіть порахувати важко, а він завжди допомагав, витягував, заступався чи просто замазував зеленкою рани. Потім несподіваним чином у моєму житті з'явився Ярослав.

          Він був зовсім не схожий на милого та доброго Антона, навіть у своєму дитячому віці. Він намагався завжди бути першим, ще з дитинства любив бути переможцем. Переможцем у всьому. Здавалося, за щоб він не взявся, у нього завжди виходило. Тоді як і зараз, я хотіла бути схожа на нього. Мій товариш дуже ревнував, що в нашій «братській» компанії з'явився інший хлопець. Але згодом він зрозумів, що Славко чудовий і вони стали справжніми друзями. Щоліта я приїжджала сюди та проводила канікули зі своїми "братиками".

          У тринадцять раптом усвідомила, що Ярослав став для мене чимось більшим, ніж просто приятель. Він був старший за мене на рік і вже популярний серед дівчат свого віку, але це не завадило мені покохати його. Тим дитячим коханням, на яке була здатна і сталося диво! Моє кохання не залишилося без відповіді, навпаки, набравшись сміливості, він зізнався, що кохає мене. Тоді це було найчарівніше літо! Я вперше поцілувалася! Мій перший поцілунок відбувся з тим єдиним, про кого мріяла ночами. Все своє життя він любив мотоцикли. Коли йому виповнилося п'ятнадцять років, батьки подарували йому скутер. Таким щасливим я ніколи його не бачила.