7

Розділ 7.

«Та пішла вона… я тут сиджу, переживаю, раптом з нею щось могло статися, а вона мало не прямим текстом посилає мене! Так, я хотів з нею нормально помиритися, радіти почав, коли вона перша попросила пробачення, а тепер вона каже, що не збирається переді мною звітувати! Все, зав'язую спілкування з усілякими малолітніми дівчатками, які уявили себе, чи не вселенськими стервами, — крию матом все, що трапляється на шляху до виходу на вулицю. — Та ще зима ця довбана, швидше б літо, тоді можна буде покататися на мотоціклі нормально». Який же я злий на Натку, діставши з кишені свій айпод, телефоную своєму найкращому другу та кличу прогулятися засніженим містом.

— Слухай, Артем, що відбувається? — звертається до мене Антон.

— Нічого, а що? — грубо відповідаю йому, досі не можу прийти до тями після тієї грубості приятельки з чату.

— Вішай локшину комусь іншому. Я чудово бачу, що з тобою щось відбувається. Може, поділишся?

— Та немає чим ділитися, що ти до мене причепився?

— Антоне, що тобі потрібно від хлопця, не бачиш, що в нього немає настрою? — підходить до нас Олеся.

— Тебе, курка, взагалі, не питають, і йди ти туди, куди йшла, — культурно він її посилає.

Йому ніколи не подобалася ця дівчина, яка вдає з себе невідомо що. І чому я терплю її, цим питанням починаю задаватися все частіше, тільки відповідь не як не можу знайти. Вона у свої 16 дуже гарно виглядає, натовп хлопців падає до її ніг. Тільки їй не потрібні всі ці нікчемні плебеї (так я про себе називаю усіх її хлопців), їй тільки я потрібен. Та я ніколи не звертав на неї уваги. Раніше у мене була кохана дівчина, а зараз я вільний і Олеся оголосила війну зі взяття фортеці в моїй особі. Вона мене постійно дратувала, ось тільки почуття провини щодо неї не як не відпускало. Адже саме мій батько винен у смерті її старшого брата.

          Того вечора він пізно повертався додому з чергових зборів депутатів. І так утомився, що засинав на ходу. На той момент він мріяв лише про сон. У стані стресу задрімав прямо за кермом і не помітив хлопця, що вискочив на дорогу. Експертиза визначила, що потерпілий був під дією наркотиків та алкоголю, але це не знімає провину з мого тата за загибель людини. Ось тому мені й доводиться терпіти суспільство цієї дівчини.

— Артеме, він ображає мене!! Скажи йому, — пискляво з викликом у голосі звертається вона до мене.

— Вали ти звідси, — грубо відгукуюся до неї.

В іншій ситуації я б ввічливо попросив її піти або припинити всі свої нападки, але зараз це мало цікавило. Вона не чекала грубості від мене, хотіла було вже обуритися за таке хамське звернення до неї, але їй вистачає одного погляду на мене для того, щоб заткнутися. Завжди спокійний і розважливий, зараз я схожий на вулкан, що діє і який будь-якої хвилини може вибухнути. Плюнувши на все, дістаю свій телефон і знову заходжу в Телеграм. Не знаю, навіщо це роблю, якесь шосте почуття просить написати це.

*Сталкер*

Пробач мені…  — пишу з усією щирістю в душі, при цьому сам не розумію, за що вибачаюся перед нею.

Але знаю тільки одне, я не зможу так просто припинити спілкування з тією, ім'я якої змушує серце стукати швидше. Вона починає пожвавлювати мене після довгого сну. З нею можу бути самим собою і забуваю про час. Мені здається, що знаю про неї все, але водночас не знаю нічого. Ніколи ще мені не було так добре, навіть з Оленою, з якою зустрічався два роки.

*****************

Сльози струмком течуть з очей. Але чому зі мною завжди так? Ось тільки він навіть не підозрює, що моїй запальності є виправдання, причому дуже вагоме. Та й звідки йому знати, що саме в цей момент мені потрібна чиясь рука, щоб я змогла піднятися з тієї купи болю та ненависті, яку створила сама для себе. Він ніколи не пробачить мені. Та й минуле не вчасно постукало у двері. За що?

          Гучну музику перериває повідомлення, що пискнуло. Артем — нервово забилося у грудях. Дивлюся в телефон, усього два слова, які викликають посмішку. Здається, що ці звичайні слова написані якось інакше. З якоюсь щирістю чи що.

*Карамелька*

І ти пробач мені…

*Сталкер*

Забули),  — посмішка знову осяює моє обличчя.

*Карамелька*

Ага).

*Сталкер*

Ти давно їла?  — навіщо він це питає? 

*Карамелька*

Не знаю, а що?

*Сталкер*

А, ну, швидко їсти пішла!

*Карамелька*

Ага, біжу та падаю.

*Сталкер*

Падати не треба! Синці тобі ще лікувати доведеться.

*Карамелька*

І чи давно ти записався до лав «моєї матусі»?

*Сталкер*

З того часу, як познайомився з тобою. Все, вистачить розмовляти та йди, їж, а то прийду, відшльопаю!

*Карамелька*

Не відшльопаєш!

*Сталкер*

Чому це?

*Карамелька*

Не наздоженеш!

*Сталкер*

Ти в цьому така впевнена?

*Карамелька*

Так!

*Сталкер*

Подивимося…

*Карамелька*

А тут і дивитися нема чого я і без тебе знаю, що бігати не вмію.

*Сталкер*

Тоді чому кажеш, що не наздожену?

*Карамелька*

Тому що не наздоженеш! — як ти зібрався наздоганяти мене, якщо я не збираюся від тебе нікуди тікати?