6

Розділ 6.

Сідаю на першу лавку та дістаю з сумки олівець і альбом. Люблю малювати те, що оточує мене, тільки роблю це не часто. Штрих за штрихом перетворюється на картину. Тонкі промінчики сонця прокрадаються крізь похмурі хмари. Сніжинки, немов чарівні феї кружляють у повітрі, одягаючи в пухнасті білі сукні дерева. Самотня лавка, на ній сидить самотня людина, на обличчі якої застиг смуток.

— Дівчина? — раптом чую м'який чоловічий голос.

— А? Що? — відірвавши свій погляд від, щойно намальованого малюнка, дивлюся на молодого симпатичного хлопця.

— Дозволь дізнатися, як звати таке диво, як ти?

— Варвара, — усміхаюся, з гордістю в голосі.

— Хм. Дуже приємно, Дмитро.

— Ага, дуже, але мені вже час, — починаю збирати всі свої пожитки в сумку.

— Давай я тебе проводжу? — який настирливий. Він що зовсім натяків не розуміє?

— Не потрібно. Прощавай, — тільки хотіла зробити перший крок для втечі, як мене зупиняє його питання.

— Чому ти плакала?

Я?! Плакала? Дивно. Вказівним пальцем дотягуюся до краю ока, на пальцях виявляється маленька крапелька вологи. Справді плакала, адже я так захопилася, що навіть не помітила, як по щоках побігли сльози, а ось він помітив і підійшов. Усміхаюся своїм думкам, а новий знайомий таки милий.

— Дякую тобі, — киваю головою та простягаю йому руку. — Наталія.

Легко стиснувши її, він відпускає мою кінцівку на волю і робить один крок назад.

— Ти начебто кудись поспішала? — з холодом у голосі цікавиться. Що це із ним? Невже образився на Варвару?

— А ти ніби збирався мене проводити? — перефразовую його фразу.

— Справді цього хочеш? — з його голосу зникає увесь лід та холод, залишивши боязкі нотки невпевненості.

— Так, — з тією ж щирою усмішкою відповідаю йому і, схопивши за руку, тягну у бік найближчого кафе.

Все-таки Дмитро виявився чудовим хлопцем. За ті дві години, що ми просиділи в закладі, я багато про нього дізналася. По-перше, йому нещодавно виповнилося 17, а по-друге, я хотіла б мати собі хлопця в його особі. Ось тільки я не та, яка має бути з ним. З таким, як він має бути мила та добра дівчина. Тільки я не підходжу на цю роль. Сидячи в кафе та поїдаючи свої десерти, ми розмовляли про все.

          Додому приходжу з піднятим настроєм. Але мене ніхто не зустрічає. На кухні стоїть чашка з не допитою кавою, а поруч на білому клаптику паперу рівним підкресленням написано всього два слова: «Буду пізно». Не весело посміхнувшись, плетуся до себе в кімнату. Схопивши перший аркуш паперу, що попався, починаю писати. Дивно, напевно, викладати всі свої почуття та бажання паперу, але я так звикла. Завжди вважала це дурним та безглуздим заняттям. Та й будь-хто може прочитати, а потім будуть неприємні наслідки. Все це ми проходили, наступати двічі на ті самі граблі не збираюся. Тільки папір може зрозуміти мене, тільки він не підведе і не зрадить. Глибоко зітхнувши і зібравшись із думками, продовжую. Перед очима знову миготять спогади минулого.

          Ось він, мій ідеал перед очима, але він відвертається від мене і йде з іншою… Все-таки життя не справедливе. Картинка зміняється на іншу. Маленька дівчинка переконує двох хлопчиків взяти її із собою разом пограти у шпигунів. Очі знову сповнюються сльозами, але цього разу це сльози полегшення. Адже з того моменту минуло багато часу. Знайшовши в столі свою запальничку і здобувши з неї вогонь, починаю спалювати спогади. Знаю, мало що від цього зміниться. Спогади назавжди залишаться зі мною, але біль та почуття втрати притупиться, залишивши на своєму місці байдужість. Вогонь, він такий чарівний, що не можна відірвати навіть погляду. Але ось папір догоряє до кінця, залишивши замість себе попіл, який летить у відро для сміття. Відігнавши від себе всі похмурі думки, дістаю свій улюблений смартфон і починаю писати.

*Карамелька*

Вибач, що зірвалася поганий день, але і ти був не правий!! — а чому я маю бути єдиною винною?

*Сталкер*

Мир?

*Карамелька*

А де твої вибачення? — ні, я не зрозуміла!! Я перед ним, бачите, вибачаюсь, а він «мир», який до біса мир?! Хочу вибачень!

*Сталкер*

I am sorry — і все? А де пробач грішну душу мою, люба? Так вдих видих, бо це ні до чого доброго не приведе.

*Карамелька*

Гаразд, мир.

*Сталкер*

Де ти була весь цей час? — несподіванка. З чого він узяв, що я докладатиму йому, він, що мати моя рідна, щоб я це робила?!

*Карамелька*

Я не збираюся звітувати перед тобою.

*Сталкер*

А я й не прошу переді мною звітувати. Взагалі просто запитав: «Де ти була?».

*Карамелька*

Не твоя собача справа, — знаю це грубо, але що я можу вдіяти, якщо він так вибішує мене?

Виходжу з Телеграму і гнівно штовхаю подушку, що валяється неподалік, яка летить прямо в білобрису тварину. Бідолашна Ася. Ну, ось дожила, співчуваю кішці, а все він винний. Цей гоблін інтернетівський!!