5

Розділ 5.

Вже минуло два дні, а він мені так і не написав! Загалом хлопець страх втратив. Я тут ходжу, мучуся, а він? А він, поганець такий, не пише!!

«Досить вже відволікатися! У мене зараз справи важливіші! Тест з фізики, від якого залежить, що мені поставлять у чверті, три чи чотири! Змусивши себе не думати про Артема, знову утикаюся в завдання. Дзвонить дзвінок на перерву, і ми з радістю втікаємо від нашої фізички. Ось не розумію у чому прикол цієї фізики? Для мене, людини, яка далека від точних наук у вигляді математики та фізики, це ой як незрозуміло.

— Натка! — кличе мене хтось.

— Що треба?

— Ти про що задумалася? — запитує Надійка Кузнєцова, моя найкраща подруга.

З нею ми дружимо з першого класу і знаємо одна про одну дуже багато, про що навіть не здогадуються наші спільні товариші.

— Та так, не про що, — ну, так, брешу, але не говорити ж їй, що я сумую за своїм віртуальним співрозмовником.

— Ну-ну.

— Слухай, йди ти зі своїми «ну-ну» до їжачків у кущики! — не витримую й культурно посилаю її.

Звичайно, я її шалено люблю, але ж не нукати при кожному зручному випадку.

— Вони злі, раптом покусають ще, я краще до білочок, — усміхається.

— Привіт, кохана, — протягує біля мене найогидніший голос на світі.

— Ніяка я тобі не кохана! І взагалі вали звідси смердюк, — нічого до мене серед білого дня чіплятися!

— Що моя дружина сьогодні знову не в дусі? — запитує у моєї приятельки Толя-смердюк.

— На жаль, — як я можу бути в дусі, якщо хлопець, який мені подобається, забив на мене?

— Окей! Зрозумів, не дурень і тому віддаляюся, — нарешті!

— Ось я тебе не розумію, він такий няшка, і ти йому подобаєшся. Що тебе ще не влаштовує? — дивується вона.

— Що мене не влаштовує? Наче б то ти сама не знаєш? Він же гей! Та його чоловіком назвати страшно! Джинси в обтяжку, волосся як у дівчинки.

— І що? У тебе он теж джинси в обтяжку, але я ж не обурююся. І з чого ти взяла, що він гей? Він же до тебе клини підбиває, хіба гей став би таке робити?

— Порівняла, я дівчина! І такі штани для мене прийнятно, не те, що для нього.

І взагалі ти начебто до білочок збиралася, ось і йди до них, а від мене відчепись.

Залишок дня проходить спокійно, довелося, правда, поховатися кілька разів, щоб Толян не помітив, ну, та гаразд не вперше. Коли йду зі школи додому, мені на телефон у чаті приходить повідомлення від Артема. Оце так сюрприз!

*Сталкер*

Ну, що миримося? — ось так просто?! Жодних вибач, вибач?

*Карамелька*

…

*Сталкер*

Гаразд, я винен, визнаю, задоволена? — він, що думки на відстані читає?

*Карамелька*

Майже, — нехай не думає, що йому все просто так на блюдечку піднесуть.

*Сталкер*

Не чекай на вибачення, все одно їх не отримаєш. Адже ти теж винна, нехай і частково!  — це він мене ще й винною зробив? 

Я ж йому очі розплющила! А він мене ще й звинуватив у цьому! Тільки хотіла написати гаду гнівне сполучення, як побачила Толяна, який мене наздоганяє. Що за день? Все проти бідної мене! Але нічого ми їм це ще пригадаємо. Звернувши у провулок, починаю писати.

*Карамелька*

А в чому я ще винна на вашу думку? Стривай, дай подумати… а знаю! Це через мене відбуваються землетруси та виверження вулканів.

*Сталкер*

Не знаю…

*Карамелька*

Слухай ти, Незнайко, йди ти куди якнайдалі й не знай десь в іншому місці, — відсилаю та відразу ж відключаю інтернет. Терміново треба бігти додому, бо зараз ще приб'ю когось!

Дивне почуття біль. Здається, що все в тебе чудово і раптом щось змінюється. В очах немає колишнього вогника, зникає посмішка, а обличчя перетворюється на гримасу страждань. Тільки мені не належить таких вишукувань. Ще в дитинстві мене навчили не показувати своїх справжніх почуттів. Сховатися за маскою. Можливо, це не правильно, але я вдячна матусі зате, що вона навчила мене не показувати біль. Раніше я ніколи не розуміла, чому я маю щось ховати. А зараз? Виросла та зрозуміла, що нікому не можна довіряти. Є лише одна людина на планеті, якій я довіряю. Мама. Так, у мене є Надя та ще купа дівчат, яких я називаю подругами, але не одній з них не можу довіритися. Дивно, чи не так?

          Про все це я міркую, поки йду в парк. Люблю це місце. У дитинстві воно мені здавалося загадковим. Та й зараз воно не менш чарівне. Білі сніжинки падають із небес, огортаючи все навколо. Дерева поблискують своїм білим вбранням, нагадуючи, що скоро не буде всього цього. Тут навіть повітря інше! Навколо берези та ялини тягнуться по обидва боки плиткової доріжки. Якщо пройти прямо цією доріжкою, опинишся перед великим фонтаном. А якщо піти вглиб парку, натрапиш на острівець. На невеликій височині стоїть мармурова альтанка, а навколо неї все заповнено водою. Але якщо зайти з іншого боку цього невеликого озера, можна потрапити в цю альтанку. Тут я забуваю про все. Про проблеми та турботи, на зміну їм приходять спогади. Про дитинство і про першу зраду. За ідеєю я повинна ненавидіти це місце, адже воно нагадує мені про колись коханого… але ні, я люблю тут бувати й не проміняю цю альтанку на щось інше.

Дорогі читачі, щоб не пропустити оновлення, підписуйтесь на автора, тицяйте сердечка і звісно чекаю на коментарі. Ваша підтримка дуже важлива для мене! З повагою, ваша авторка).