3

Розділ 3.

Швидко вбігаю сходами в будівлю школи, важко зітхаю і, узявшись за руку дверей, заходжу в середину. Коридор зустрічає звичним гомоном. Першокласники з батьками бігають туди-сюди, учні середніх класів сидять на лавках, розставлених уздовж стін. Там і знаходжу своїх приятельок. Уроки тягнуться повільно, вчителі так само обурюються що ми розпущене покоління і користі від нас ніякої… І своїми нудними лекціями намагаються направити нас на шлях справжній. Якось прочитала статус, що точно в ньому говорилося не пам'ятаю, але сенс був наступний: «Вчителі намагаються навчити нас усіх предметів, при цьому самі знають лише один-два». Та вже може, і знають вони більше, але все ж таки був у цьому статусі сенс… Нарешті лунає довгоочікуваний останній на сьогодні дзвінок, дозволяючи всім невчам покинути це місце.

          Вдома чекає звичайний безлад і улюблена домашня істота кішка Ася. Чому саме така в неї кличка не знаю, просто купували ми її з рук і колишні господарі не хотіли розмінюватися на простих іменах типу: Мурки чи Сніжинки. Кішка у мене породою перської шиншили білого кольору, ось тільки очі не блакитні, а янтарні шкода… Поставивши чайник, знов лізу у свій улюблений смартфон. Щось останнім часом я, дійсно більше часу проводжу в інтернеті. Заходжу в Телеграм й одразу надходить повідомлення.

*Сталкер*

Привіт…

*Карамелька*

Привіт…

*Сталкер*

Що робиш?

*Карамелька*

Нічого, а ти?

*Сталкер*

 Музику слухаю.

*Карамелька*

Зрозуміло, — та вже сьогодні він не багатослівний…

Якого кольору в тебе очі?  — не знаю, чомусь мені здалося важливим це знати.

*Сталкер*

Зелені, а в тебе?

*Карамелька*

Сірі. А ти вже пробував алкогольні напої?

*Сталкер*

Я не п'ю, зуб даю!

*Карамелька*

Молодець! — вау хлопці, що не п'ють, тепер рідкість.

*Сталкер*

Знаю!!  — самовдоволено, нічого не скажеш…

*Карамелька*

Куриш?

*Сталкер*

Ні!

*Карамелька*

Хто не курить і не п'є, той здоровеньким помре!! — щось мене на рифму потягнуло, не на добро…  

Дні тягнуться, третя чверть добігає кінця, а це означає, що настав час попрацювати, щоб отримати нормальні оцінки. Щодня ми спілкуємось з Артемом кілька годин. Я часто лягаю спати пізно і не висипаюсь, хоча не скаржуся. Мені це навіть подобається.

          Тільки сідаю за уроки, як додому приходить мій батько. Останнім часом він із нами не живе, у нього інша жінка. Колись було все інакше. Він любив мене та маму, проводив з нами весь свій вільний час, доки у нього не з'явилася коханка. Криза середнього віку. Зрада. І він пішов. Від того люблячого сім'янина не залишилося й сліду. Мені шкода матусю, вона страждає. Плаче ночами в подушку і думає, що я не знаю. А я ще, як знаю, і від цього знання серце обливається кров'ю.

— З'явився, не запилився, — єхидство так і пре з мене.

— Ти, як із батьком розмовляєш?!

— Саме так, як він заслуговує, — на мій вислів він не відповідає і прямує на кухню.

— А, що хіба тебе там не нагодували? — питаю, коли він починає нишпорити в холодильнику.

— Мати коли прийде?

— Навіщо ти сюди прийшов? — чую з коридору голос. Дивно, і чому я не почула, як мама повернулася з роботи.

— Це поки що і мій будинок! Коли хочу, тоді й приходжу!

— Йди звідси! Завтра я подаю на розлучення, — проходить вона на кухню.

Бачу біль у її очах, але вона добре тримається.

— Гаразд! Значить суд та разподіл майна. Квартиру я виставляю на продаж, до суду можете пожити тут. Я не заперечую, — повідомляє холодним тоном.

— Геть із цього будинку! — скрикує вона зі сльозами на очах.

— Не вказуй мені, що робити! — репетує він, підходить до неї й замахується.

— Не чіпай її! — верещу в істериці, знаю, що можу отримати, але вже не зупинюся.

Тато ударяє кулаком у стіну та відходить від неї. Дивлюся на нього та бачу каяття, але це була остання крапля. В моїх очах стоять сльози, тільки він не дочекається, що я розревуся перед ним, надто багато честі.

— Донька, вибач… — бурмоче.

— Забирайся і тільки спробуй ще раз з'явитися в наших життях, — крізь схлипи вимовляє мама.

Він нічого не відповідає і йде. Підходжу до неї та обіймаю.

— Що тепер буде? — схвильовано питаю.

— Розлучення. А потім ми поїдемо, — погладжуючи мене по спині та волоссю, каже неживим голосом.

— Куди?

— До діда… Але тільки після того, як закінчиш третю чверть.

— Добре, — крізь сльози посміхаюся.

Знаю, що не забуду про сьогоднішній день, ця «подія» залишиться в пам'яті надовго. Через три тижні почнуться канікули і ми переїдемо до Вінниці, міста де пройшло моє дитинство і де дивним збігом живе один мій знайомий…