1

Розділ 1.

Сьогодні вихідний і мені нудно. Після обіду усамітнююсь у своїй кімнаті, беру до рук смартфон, забираюся на ліжко, і погортавши трохи соцмережі, залізаю в Телеграм. У групі «Знайомства та спілкування для підлітків» я частий відвідувач. Мені п'ятнадцять, я звичайна дівчина зі стрункою фігурою та світло-русявим волоссям, яка нічим не виділяється серед інших. Батьки кажуть, що я дуже симпатична, але я собі не подобаюся. І я одна…

          Хтось скаже це неправильно і виглядає жалюгідно, але мені все одно на думку оточення. Та бувають моменти, коли хочеться притиснутись щокою до грудей коханого, а його немає. Доводиться обходитися чашкою кави та підвіконням, але такі моменти настають не часто. В іншому я рада, що одна. Не люблю бути комусь чимось зобов'язаною. Адже, щоб зустрічатися з бойфрендом, потрібно дотримуватись деяких правил. На жаль, я не можу так довго триматися. У коло моїх друзів та знайомих входять хлопці, я з ними постійно підтримую контакти. Ось тільки мої шанувальники не можуть довго терпіти, і починається та сама сцена ревнощів. Тож краще бути однією.

          У мою спальню заглядає мама й одразу корчить незадоволену гримасу. Їй не подобається, коли я цілий день валяюсь із телефоном на ліжку.

— Ну, скільки можна, Наталка? Ти годинами сидиш у своєму інтернеті, світла білого не бачиш! — кричить із порога, а потім підходить до мене.

Звичайно, я люблю її та обожнюю, але часом вона буває просто нестерпною. Так само як і я…

— Це ще чому світла білого не бачу? Бачу!

— Сходила б краще надвір погуляти… Що за молодь пішла, від гаджетів не відірвати?! — окидає мене суворим поглядом і, обійнявши, важко зітхає.

— Ну, матусю… — будую жалісливі очі.

— Ех, гаразд. Все одно не переконати. Вся у батька, — ще раз сумно дивиться та виходить із кімнати.

Нічого не кажу у відповідь й знову витріщаюся в екран смартфона. В очі впадає дата. А я зовсім забула про чотирнадцяте лютого. Сьогодні ж день святого Валентина! Привітати хлопців, чи що? Все одно ніхто не пише, а так, хоч якось розважусь. Швидко налаштувавши нехитре привітання, надсилаю всім, хто зараз онлайн. Хтось взагалі не відповідає, хтось коротко відписується: «дякую». І так триває досить довго, доходжу вже до останнього контакту, дивний тип… Я його не знаю і бачила лише фото, але є в ньому щось особливе. Щось, що може зацікавити. Так само як і решті, відправляю вже завчені слова тексту. І раптом несподівана відповідь…

*​​​​​​Сталкер*

Нема за що, тебе теж зі святом =). Що робиш? До речі, тебе як звати-то? Ми ж не знайомі =).

*Карамелька*

На ковзанку збираюся, а ти? Звати? Клич мене Наталі =). Ти навіть уявити не можеш, як я люблю кататися на ковзанах, а тут дівчата покликали.

*Сталкер*

Дуже приємно, Артем ). Ти де живеш?

*Карамелька*

В Харкові, а ти?

*Сталкер*

Я з Вінниці.

*Карамелька*

Що робиш?

*Сталкер*

Думаю…

*Карамелька*

Про що? — жіноча цікавість, з цим нічого не поробиш... 

*Сталкер*

Де б милу й дбайливу знайти, бо сьогодні щось справ забагато, — хм… а він нічого… вільний, а це великий плюс. 

*Карамелька*

Ну, і як пошуки? — пофліртувати з ним, чи що? Люблю я цю справу.

*Сталкер*

Як в морзі — тихо-мирно, іноді новеньких завозять.

*Карамелька*

А з новенькими, як?

*Сталкер*

А в тебе, як на особистому?

*Карамелька*

Супер, я одна і мене це радує, — хоча щодо останнього я вже не впевнена.   

*Сталкер*

 Зрозуміло.

*Карамелька*

Добре, бувай, бо мої батьки мене вже скоро віником виганяти з дому будуть.

*Сталкер*

Спишемося, — пише мені, перед тим, як выходжу з чату.

Тупаю прямо до шафи-купе. Знайшовши там свої улюблені джинси та довгу теплу кофту, натягую їх на себе. Хапаю в коридорі курточку, одягаю чоботи на невисоких підборах, і взявши свої ковзани, кричу мамі, що йду. Після чого швидко вилітаю із квартири.

*******************

Дівчина вже давно була не в мережі. Але я так і не наважуюся закрити наше листування. Її усміхнена «ава» та милі дурні статуси завжди подобалися мені. Вона здавалася дуже милою. Я навіть хотів познайомитись із нею, але боявся. Ні, я не схожий на тих прищавих невдах, які лякаються заговорити з дівчатами, та й боязким складно мене назвати. Просто я боюся… знову бути відкинутим… Надіславши всі свої спогади, якомога подалі глибоко зітхаю і видихаю, тим самим заспокоюючи себе. Впевнено піднявшись із насидженого місця, виходжу зі своєї спальні, при цьому мало не збиваю матір.

— Пробач, але мені час бігти, — швидко тараторю і тікаю униз сходами.