Розділ 19. Моє несподіване теперішнє

Варя

Він сидів посеред моєї вітальні в чорному гольфі з ідеальною зачіскою, скручуючи ніжки для ялинки. Я дивилася на нього, прихилившись плечем до одвірка та тримаючи в руках чашку теплого какао.

Останні кілька днів Лінар багато допомагав нам у крамничці. В перед різдвяний тиждень наплив покупців значно збільшився. А можливо причиною став гарний чоловік, що зустрічав їх біля прилавка. Час від часу я ловила себе на думці, що мене дико дратує, як жінки пускають бісиків у його бік. І хоч фактично він не був моїм, я не хотіла бачити, як Лінар усміхається іншим.

З ним час йшов інакше. Ми були знайомі лише місяць і більший час провели дратуючи одне одного. Але кожна година проведена разом була кращою за всі ті дні без нього.  Повернувшись, Лінар, зловив мою усмішку і його губи розтягнулися у відповідь.

— Вже майже готово, — сказав він, поставивши підставку на підлогу та піднімаючись на ноги. — З ялинкою думаю буде легше.

— У тебе вдома справді ніколи не було ялинки? — запитала я.

Чоловік хитнув головою.

— Там де я народився було завжди тепло.

— А далеко твій дім звідси? Ти приїхав сюди потягом чи літаком?

— Я сюди прилетів, — відповів Лінар, відвернувшись та ставши шукати поглядом інструкцію до ялинки. — О, знайшов!

Відтоді як з’їхала від батька та відкрила крамничку я майже нічого не святкувала. Усі свята проходили за роботою, згадувала про них коли вже було пізно. Але зараз був Лінар. Забравши на себе частину справ він змусив мене згадати про себе. Й це виявилося приємно.

Не всі колишні були поганими. З деякими ми залишилися добрими знайомими, а один навпаки виявився дуже нудним, але із золотими руками. З Лінаром було приємно мовчати. Що найдивніше. 

Не стримавшись, я тихо засміялася, тим самим привертаючи увагу чоловіка.

— Що?

Похитала головою, намагаючись змусити себе не посміхатися. Лінар це сприйняв по своєму.

— Я щось роблю не так? — в його очах навіть проскочило розчарування.

— О, ні! — схопилась я. — У тебе все добре виходить. Я просто… задумалася.

Поставивши чашку на журнальний столик підійшла до чоловіка, щоб допомогти йому рівно закріпити штучну ялинку. Коли з цим було готово, прийшла черга прикрас. Їх у мене виявилося небагато, тому відразу після роботи ми з Лінаром їздили у супермаркет та купили кілька упаковок з яскравими червоними та золотими кульками різних розмірів. Я не розуміла для чого це все? Можна обмежитися чимось одним. Але Лінар сказав, що хоче зробити гарно, тим паче головний колір року підходить до мого волосся.

Я відкрила першу коробку, вдихаючи ледь відчутний запах пластику. Червоні кульки виблискували у світлі лампи.

— Спочатку гірлянда? — спитав Лінар, витягуючи з іншого пакунка довгий шнур із дрібними лампочками. На відміну від кульок гірлянда була моя. 

«Краще б вже купили нову» — через десять хвилин я вже пихтіла, шукаючи очима ножиці.

Гірлянда виявилася заплутаною. Кілька хвилин ми мовчки возилися з нею, передаючи моток з рук в руки, та намагаючись розкласти її по вітальні. У якийсь момент я надто різко смикнула, і Лінар не втримавши рівновагу завалився вперед. Я голосно охнула, коли його чоло врізалося мені в плече.

Він відсунувся, нервово розсміявшись, а я швидко опустила очі на гірлянду. Серце шалено стрибало у грудях. Здавалося я починала задихатися. Доторк його дихання до шиї змусив шкіру вкритися сиротами.

«Тримай себе в руках, Варю».

Я боялася підвести очі, боялася, що він прочитає в них те, чого сама ще до кінця не розуміла. Він також після того не подивився мені в очі, але його щоки помітно порожевіли.

— Вибач, — врешті вимовила я.

— Нічого. Сам винен. Задумався, — його голос прозвучав якось хрипло.

 За наступні кілька хвилин ми нарешті вирішили використати магію та розплутали ту нещасну гірлянду. Далі було цікавіше — повісити її, не торкаючись одне одного. Коли з цим було покінчено я полегшено видихнула. Це прозвучало голосно.

— Залишилися іграшки й твоя ялинка готова! — сяйнув усмішкою чоловік, милуючись результатами своєї роботи.

— Так. І ми нарешті вільні! — зізнатись чесно ніколи не любила наряджати ялинку — занадто багато мороки заради кількох днів.

Підглядаючи на картинку з інтернету я почала вішати кульки на нижні гілки, та на середину, намагаючись зосередитися на симетрії, а не на тому, як близько стоїть Лінар. Він же, завдяки своєму зросту, легко діставав до верхівки.

Час від часу я скошувала на нього погляд, спостерігаючи за його руками. Чорний гольф облягав широкі плечі, коли він тягнувся вгору. Він робив це так обережно, ніби вішав не дешеві пластикові прикраси, а діаманти.

— Варю, — несподівано покликав він.

Я здригнулася, виринувши зі своїх думок та різко повернулась до нього. Лінар стояв в тридцяти сантиметрах від мене, тримаючи в руках дві однакові великі кулі.

— Куди ці краще? Сюди чи трохи вище? — він вказав на гілку прямо перед моїм носом.