Розділ 18. Її колишній некромант

Лінар

Часу, щоб розібратися з документами пішло більше ніж планував. Вони повернулися тільки на наступний ранок. Це були найважчі дванадцять годин у житі містера Самуїла. І в моєму також… Але це того вартувало. Мій друг виявив звідки ростуть ноги всіх проблем — Генрі. До того, як він втрутився фірма процвітала. Генрі підсилав своїх людей, щоб щось псувати, а потім відразу на те місце перевірку. Швидко знаходилися ображені колишні працівники, які радо псували тому життя.

Я сподівався, що після всього містер Самуїл винесе для себе якісь уроки. Не гаючи часу перемістився до маєтку Генрі. Той знаходився далеко за містом. Поліція була вже попереджена та чекала моменту, коли я надам докази його провини. На мій превеликий жаль не можна було просто позбавитися лорда Генрі. Треба було все робити по закону. 

Кожен раз згадуючи Варю у чорному весільному в мені кипіла лють. Визнаю, я іноді був не правим, робив дурні помилки, але ніколи не силував до кохання. Тим паче такого. Я любив свою роботу, яку цей покидьок сплюндрував найбруднішим чином.

Цього разу я не ховався, вибивши ворота ногою. Важкі стулки злетіли з петель та з гуркотом впали на присипану снігом асфальтову дорогу. До мене відразу кинулися двоє зомбі, яких впокоїв за лічені секунди. Взагалі якби не батько, я б не мав такої кількості магічних сил. 

Генрі я знайшов у великій вітальні зануреній у м’яке світло. Він сидів біля каміна, п’ючи вино з келиха, а біля його ніг лежав той самий великий чорний пес, що налякав Варю. Що це за істота я поки не міг зрозуміти, але вона була точно живою, і з хорошою пам’яттю. Побачивши мене, пес відразу підтиснув вуха та відповз за крісло господаря. Генрі ж навіть бровою не повів.

— Кого я бачу?! Сусід, — він посміхнувся, показуючи ідеальні зуби. — Прийшов просити вибачення за зірвану церемонію?

— Прийшов повернути борги, — буркнув я. — Ти програв, Генрі. Я знаю все.

— Що ти знаєш? — він ліниво покрутив келих. — Що старий дурень не вміє вести бізнес?

— Що ти купив усіх. Аудиторів, постачальників, банківських клерків. Ти витратив купу золота, щоб створити штучну кризу. Ти знищив його компанію, щоб отримати Варю як трофей.

Генрі розсміявся, якимось неприємним гавкаючим сміхом. 

— І що з того? Це бізнес, хлопче. А Варя... Вона діамант. Вона потрібна мені для підсилення роду. Я лише трохи підштовхнув обставини.

— І заради цього ти майже знищив репутацію її батька?

— Сам винен. Якби віддав її сім років тому не було б цього всього.

— Але Варя не хотіла за тебе заміж!

Генрі фиркнув.

— Її думка це останнє, що мене цікавить. І якщо ти думаєш, що я відступлю, то сильно помиляєшся.

— Чому ж ти півтора тижня нічого не робив? — спитав, стиснувши у руці парасольку.

— Бо ти зіпсував весільний артефакт і треба час, щоб він знов набрався сили, — Генрі здивовано підняв брови. Він не збирався це казати. — Через кілька днів я заберу Варю туди де навіть ти не зможеш її дістати. А після весілля влаштую дурному тестю нещасний випадок і заберу його бізнес.

Я навіть дихати перестав. В мені одночасно боролися гнів та щастя. 

— Ти зізнався.

— І кому ти це розкажеш? Поліції? — він презирливо фиркнув. — Я лорд. Моє слово проти слова якогось безрідного мага. 

— Помиляєшся, — я дістав з кишені телефон. На екрані світився червоний кружечок запису. — Технології, Генрі. Чудова річ. А ще…

Я клацнув пальцями та з’явилися товсті мотузки, що обплели зап’ястя Генрі, прив’язуючи його до крісла.

— Я не безрідний маг. Мій батько король.

Розвернувшись, пішов до дверей, постукавши кулаком у темне дерево. Не пройшло й кількох секунд, як вони відчинилися і в кімнату зайшло троє чоловіків у формі.

Обличчя Генрі побіліло.

— Я викликав їх ще від воріт, — пояснив я. — Вони чули все. Твоє зізнання у фінансових махінаціях, використанні забороненої магії примусу і викраденні людини. А ще у них є багато цікавого на тебе…

— Ти не маєш права! — заверещав Генрі, спробувавши підскочити.

— Взяти його, — скомандував офіцер. Двоє його помічників відразу кинулися виконувати наказ.

Я важко зітхнув, клацнувши пальцями та магічні мотузки відразу ослабли. Офіцер поліції підійшов до мене.

— Дякуємо за інформацію, що ви перед цим передали. Обіцяємо, він сяде на довго.

Я кивнув, а потім кинув погляд на пса, що тепер ховався за шторою. Він виглядав таким нещасним, що моє серце тьохнуло. Підійшовши, я присів навпочіпки.

— Не бійся мене, — пес недовірливо подивився на мене, а потім зробив обережний крок. Я посміхнувся простягнувши йому руку, щоб він її понюхав. — Твій господар дуже нехороша людина. Він отримає те що заслужив. — в очах собаки з’явилося розуміння. — Я відчуваю, що ти не бажав Варі зла, ти просто виконував наказ. Тому, якщо хочеш, можу допомогти тобі. У мене є друг, який любить магічних тварин.

Деякий час пес сидів пронизливо дивлячись на мене. Раптом у моїй голові спалахнув голос.

«Добре» 

— Так ти ще й говориш?!

 * * *

 Варя

Минуло два дні. Я сиділа в крамниці, механічно наклеюючи етикетки на нові партії зілля. Енн бігала навколо, намагаючись мене розважити, але я відповідала односкладовими реченнями. Все було жахливо. Те приміщення, що ми дивилися позавчора не підійшло. Після останньої розмови Лінар не давав про себе знати. 

Я розуміла, що він скоріше за все більше не прийде, і від цього було несподівано боляче. Десь у глибині душі мені хотілося відповісти йому взаємністю, але… Це ж було вже не вперше, коли моє дурне серце линуло не до тієї людини, а потім розбивалося.

Дзвоник дзенькнув.

— Ми зачиняємось! — гукнула я, не підводячи голови.

— Я не на довго, — пролунав знайомий голос.

Я підняла очі. Лінар стояв у дверях та посміхався кутиками губ. У крамничці відразу наче потеплішало. Ледь стрималася, щоб радісно не кинутися йому на шию.