Розділ 17. Батько моєї Варі

Лінар

Якби хотілося щоб це був дурний фільм про кохання, де я вриваюся до неї, хапаю в обійми та ми кружляємо по кімнаті. Реальність була не така романтична. Я знов стояв у неї в передпокої та дивився, як вона кусає губи, прихилившись плечем до стіни навпроти.

Мої груди ходили ходором, повітря зі свистом виривалося з легенів. Я намагався вирівняти дихання, щоб сказати хоч слово, але виходило лише хрипіння. У голові крутилися сотні красивих фраз, які я багато разів нашіптував іншим людям, щоб з'єднати їхні серця. Але зараз, для себе самого, я не міг згадати жодної.

— Я не жартував, — нарешті вичавив я. — Я втік не тому, що це жарт. А тому, що злякався.

— Я що така страшна? — Варя ображено підтиснула губи.

Я побілів.

— Ні! Авжеж, ні! Ти гарна. Це я… Я злякався, що ти образишся, якщо знов підніму тему кохання. 

Вона мовчала, довго дивлячись на мене, від чого у мене почали мокріти долоні.

«Скажи хоч щось, Варю. Не мовчи» — мовчання, як виявилося було сильнішим за найобразливіші слова.

— Я був дурнем.

— Був, — кивнула вона.

— Що мені зробити, щоб ти мені повірила? — я навіть перестав дихати чекаючи на її відповідь. — Ти мені дійсно подобаєшся. Як жінка.

Вона знов мовчала, свердлячи мене поглядом.

— Я знала, що ти до мене приходиш не чай пити. Але от у чому проблема, Лінар, — зітхнула, та потерла очі двома пальцями. Зараз жінка виглядала втомленою. — Мені не потрібні стосунки. Ти мені також подобаєшся: як друг, як сусід. Але не більше. 

Після того як вона це сказала я відчув, наче мені на груди вилили окріп. У очах Варі з'явилася жалість. Це виявилось до біса боляче, але краще вже це, ніж мовчки сподіватися на щось.

— Я розумію чому так, — врешті сказав я. — Ще раз пробач.

Подарувавши посмішку, вже повернувся до дверей, як почув її тихий голос.

— Якщо хочеш, приходь у гості. Я завтра вже буду в крамниці. Краще після обіду. Бо перед ми з Енн плануємо сходити подивитися приміщення для нового магазину, — повернувшись, побачив, що вона стоїть мнучи пальцями край светра.

— Так скоро? — мій голос несподівано глухо прозвучав. — Ти ж казала після Нового року.

— Це лише один з варіантів. Поки просто сходимо подивимося.

Мої губи знов зобразили посмішку. Пообіцявши, що якщо буде час зайду, пішов до себе. Вже тоді я знав, що часу на прогулянки у мене не буде.

* * *

З собою зробити я нічого не міг, а ось розібратися з її минулим — так. Захопивши зі спальні зачарований під парасольку лук, вийшов на вулицю. З неба йшов лапатий сніг, встеляючи тротуари товстим шаром. 

Такої сніжної зими не пам'ятав вже давно. Там де я народився більшу частину року займала весна, все що залишилося — осінь.

Ще одна особливість чарівного луку була у тому, що він змушував говорити правду. І першим на черзі відкрити мені свої таємниці був Владислав Самуїл — власник великої мережі будівельних магазинів та батько моєї Варі.

Знайти потрібний будинок виявилося справою п'яти хвилин. Великий маєток в елітному районі наче кричав, що в ньому живе дуже багата людина. Зараз я відчував запах відчаю, що просочувався крізь стіни.

Обійти охорону також не стало проблем. Здоровань на вході навіть не помітив моєї присутності, сприйнявши кроки за вітер.

Власник будинку сидів у своєму кабінеті, обхопивши голову руками. На столі стояв напівпорожній келих з віскі. Перед ним лежали розкидані документи.  

Мені навіть стало трохи шкода цього чоловіка. Я знав, що люди можуть відчувати почуття до різних предметів, але щоб така сильна любов. Пан Самуїл любив свою компанію більше ніж рідну дочку.

Пройшовши крізь двері, повернув ключ у замковій щілині. Замок клацнув, що змусило його здригнутися.

— Хто тут? — чоловік підняв червоні втомлені очі. Нарешті я зняв з себе маскування. Побачивши мене, Владислав схопився з місця. — Охорона!

— Не кричи, — я спокійно сів у крісло навпроти, поклавши свою парасольку на коліна. — Вони все одно нічого не почують. Я прийшов поговорити про Варвару.

Очі чоловіка звузилися, нарешті він упізнав мене. На заміну страху в них проступила лють.

— Ти… — прошипів він, стиснувши краї дорогого лакованого столу. Дерево затріщало. — Ти той самий тип, що завадив ритуалу. Забирайся, поки я не викликав поліцію! Ти не знаєш, з ким зв'язався!

— Знаю. З банкрутом, який продав власну доньку некроманту, — я легенько постукав пальцем по руків'ю парасольки. — А тепер, Владислав, ти розкажеш мені все. Що там з твоїм бізнесом? 

— Це не твоя справа! — гаркнув він, тягнучись до шухляди столу. Мабуть там був пістолет. 

Я ледь помітно ворухнув пальцем. Шухляда з тріском зачинилася. прищемивши йому пальці. Він заверещав, відсмикуючи руку.

— Правду, — мій голос став важким, ніби перетворився на свинець.

Очі Владислава затуманилися. Не хоче казати з власної волі, доведеться витягти правду чарами. 

— Усе почалося раптово... — заговорив він, дивлячись у порожнечу. — Постачальники розривали контракти. Перевірки... Щодня нові перевірки. Податкова, пожежники, санстанція. Вони знаходили порушення там, де їх не було. Я втрачав мільйони щодня.

— І тут з'явився Генрі, — підказав я.

— Так... Лорд Генрі запропонував допомогу. Він сказав, що закриє борги. Мене це здивувало, але потім я зрозумів, що він все ще хоче собі Варвару. Він хотів її ще коли вони разом навчалися, але тоді я не дозволив. Варя була проти та й моя колишня дружина стерва також. Тому на цей раз я погодився. Нехай забирає, якщо так хоче, а я з його допомогою збережу свій бізнес.

Я відчув, як заскрипіли мої зуби.

— За що ти так не любиш дочку? Владислав скривився, наче з'їв лимон.

— Вона така сама, як її розпустна мати відьма. Сама вина, що привернула його увагу. 

Я шумно втягнув ніздрями повітря, заспокоюючи себе. Навряд Варя буде рада, якщо випадково вб'ю її батька. Тому вирішив трохи змінити тему.