Розділ 16. Недоречні почуття

Лінар

Я сидів за столом в її кухні відчуваючи, як мені на плечі падає щось важке. Не так я уявляв це відрядження. У моїх планах було швидко закохати її в себе та повернутися додому. Тоді це не здавалося чимось неправильним. Тепер же я не знав що мені робити. Якщо вона переїде я вже не зможу бути поруч.

— Ти чого, Лінаре?... — спитала вона і в її голосі звучало хвилювання.

Я не знав, що можна відповісти на це. Визнавати, що боюся її втратити не хотілося. Вона скоріш за все не повірить, або ще гірше подумає, що знов взявся за старе. 

— Просто подумав, що ти з'їдеш і на твоє місце прийде якась сварлива жінка, — захихотів я, намагаючись щоб це не виглядало нервово. — Або ще гірше — студенти. 

Варя розсміялася, схиливши голову вбік.

— Агата буде рада новій сусідці. Думаю вони поладнали б. Звичайно, якщо та не виявиться собачницею.

— А студенти? Вони ж мені спокою не дадуть, — пирхнув я. — Я люблю тишу. 

Жінка задумливо подивилася кудись перед собою та кивнула. Здається це означало розуміння. Так нічого не сказавщи, вона відкусила шматочок бургера, почавши його жувати.

Раптом я помітив кетчуп, що залишився над верхньою губою. Перед тим, як встиг подумати моя рука вже потягнулася до неї, щоб витерти пляму. Варя застигла, випучивши очі.

— Що ти робиш?..

Мої пальці зупинилися біля її щоки. Я відчув, як обличчя заливає фарба. 

— У тебе кетчуп. Ось тут, — швидко показав на свої губи.

Серце закалатало з такою силою, заглушивши інші звуки. Перш ніж вона щось сказала, мене підірвало з місця. 

— Мені треба додому! — кинув вже у передпокої, втікаючи як налякана миша.

Це була ганьба. Провал. Мене настільки накрили власні панічні емоції, що я не помітив, що Варя також вибігла в передпокій.

— Що сталося? — крикнула вона, здається щиро не розуміючи. 

Мій погляд заметався по шафі з теплими речами та дверям у ванну кімнату. Ховатися? Тікати! Мозок хотів зробити саме це. Я не хотів ще раз почути, який я самозакоханий козел і щоб вона закрила переді мною двері.

Зупинившись перед дверима, я мовчки вилаявся, ненавидячи себе за подібні думки. Я все ж бог кохання, а не хлопчик підліток. Важко зітхнувши, повернувся до неї. Вона дивилася на мене, розгублено кліпаючи. Над верхньою губою все ще залишився слід від кетчупу.

«Ну що ж Лінаре, готуй помиральну яму»

— Пробач.

— Я тебе чимось образила? — обережно спитала вона.

Я похитав головою. 

— Я майже зробив те, що тебе образить. 

Варя вигнула брови, в очах вже не було розуміння. Я знов зітхнув, на цей раз це далося мені ще важче. Показав на губи.

— А-а, — жінка швидко провела рукою по губах, стираючи пляму. На її щоках з'явився легкий рум'янець. — Ти через це. Усе добре. Я не серджуся.

І треба було мені на цьому закінчити та спокійно піти чи повернутися за стіл, але якийсь демон смикнув мене сказати:

— Не тільки. Ти мені подобаєшся, Варю. Дуже.

Жінка застигла, рум'янець на її щоках став сильнішим.

— Я думаю піду, — переступивши з ноги на ногу, врешті сказав я.

Відкривши двері, вийшов у під'їзд. На мене дихнуло холодом. Кроків за спиною не чулося, отже вона залишилася у себе.

Дурень. Невже думав, що вона тебе зупинить? Думав… На жаль. Переступивши поріг своєї зйомної квартири, обвів поглядом передпокій. За ці кілька тижнів тут майже нічого не змінилося. 

«Треба повертатися додому. Годі з мене любовної драми»

Зітхнув, пішов у бік спальні де лежала невелика сумка з речами, як раптом телефон дзенькнув, сповіщаючи, що прийшло смс. Розблокувавши телефон, я побачив, що це від Варі: «Лінаре, ти зараз серйозно??? Чи знов якийсь дурний жарт?» 

Мене наче вдарила блискавка. Це було серйозно. Дуже серйозно. Мені не хотілося втрачати її. Не хотілося повертатися на роботу, розпалювати в інших іскри кохання, коли моє серце лежало у друзках. 

Здається я знов збрехав. Вона мені не просто подобался — я вже її кохав. І це усвідомлення змусило мене зірватися з місця та кинутися назад до неї.